Народилася Валентина Степанівна 9 квітня 1950 року в м.Краснодоні. Так склалось життя, що вона стала жителькою с. Бубнівка.

У 70-80-х роках в селі працювала гончарна артіль, там виготовляли звичайні побутові речі: макітри, підвазонники та інше. Майбутня майстриня переступила поріг цеху, довго звикала до його пахощів, зачаровано завмирала біля виробів Фросини Іванівни Міщенко. Вони захоплювали, зачаровували. Вирішила сама спробувати творити. Глина сама просилась до рук. Відщипнула шматочок, зробила пелюстку, другу третю. І через хвильку глиняна квітка лежала на столі, не зроблена, зірвана з куща, жива. Сідала Валентина Степанівна опісля за свій гончарний круг і вже ніби не глину брала до рук, а якесь диво.

Саме Фросина Іванівна навчила майстриню дослухатися до свого серця та любити рідну землю, надра якої дарують людям такий прекрасний матеріал для творчості - глину. Виготовлений Валентиною Степанівною з місцевої глини посуд та іграшки вирізняються яскраво виявленим індивідуальним почерком майстрині.

У 1988 році була учасницею симпозіуму кераміки в Седневі. 3 тих пір і почали мандрувати вироби майстрині по різних виставках, доносити до людей славні, давні гончарні традиції нашого краю, красу та воєрідний характер виконання творів керамічного мистецтва.

Невдовзі Валентина Живко стає членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Її твори зберігаються в Національному музеї заповіднику українського гончарства в Опішному, Вінницькому краєзнавчому музеї, Державному музеї українського народного декоративного мистецтва, Українському центрі народної культури «Музей Івана Гончара». Відбулось чотири персональних виставки Валентини Живко, а на останній, у Вінницькому обласному центрі народної творчості майстриня порадувала всіх новою стороною своєї творчості - народною картиною.

Прості народні сюжети, звичаї та обряди, зображені на її картинах, і відзначаються високою різноманітністю змісту та форми, однак зберігають печать та манеру майстрині. Вони щирі та зрозумілі кожному. Деякі з них пронизані духом народного гумору.

Веселкові барви рідної землі, рідного села вона і перенесла на свої картини. У них годі шукати копію того, що оточує жінку, прискіпливому критику годі шукати тонкощі академічного живопису, гру тіней та об’ємність, тому що творчий доробок художниці - то народне малярство. Воно декоративне, сповнене символами, значення яких може витлумачити лише сам автор. Наївний живопис бубнівської майстрині віддзеркалює її не розгублене і не притуплене насущними проблемами уміння бачити життя збоку, давати йому оцінку і простодушно любити, як уміє любити серце світлої людини.

* * * *

 Її гончарні вироби тішать простим і щирим малюнком. І дивуєшся, що це все йде не від наукових посібників та методичних розробок, а з підсвідомості, з генетично успад­кованих народних традицій і канонів, які дивним чином проросли у творчості май­стрині. Вона не експериментує з випалюванням, тому її керамічний посуд зберігає під поливою живий колір світлої глини. Писанкарка з Києва Ольга Сахно взявши до рук один із глечиків, усміхнулась: «Оцей подобається! Він такий рідний!». На ньому дуже природно, органіч­но лежать рослинні орнаменти, у яких втіле­но безмежну щедру уяву майстрині і диво­вижну красу рідної Бубнівки.

Валентина Степанівна пише й картини - прекрасні зразки наїв­ного народного живопису. Він, як і оздоблен­ня керамічних виробів, не продиктований ні­якою школою, нічиїм втручанням і впливом, а є відбитком фантазії малярки і її первісно­го сприйняття людей та природи. Для художниці, здається, нічого немає неможливого. Вона, як дитина, абсолютно легко малює те, що бачить та думає. Її роботи не завжди реа­лістичні, частіше відтворюють картини побу­ту, улюблені народні образи, традиційні еле­менти українського села і відзначаються ви­важеною, стриманою декоративністю.

Тетяна Бойчук