Виріс я в такій місцевості де вже народного мистецтва не існувало, це робітниче поселен­ня Махаринецького цукрозаводу, що на Вінниччині. Мама моя бу­ла там останнім носієм народних традицій, тому що приїхала із глухого сільця Черничок. Вона весною розписувала писанки, узорів яких я не зміг запам’ятати, бо її не стало, коли мені було 13 років. Змалечку призвичаїла ви­тинати, малювала іноді й навча­ла того всіх своїх дітей, а було нас четверо. Виховувала сама - батько помер, коли мені було рік. Весь час у роботі, творчості при­діляла уваги менше, аніж того хотілося. Гарно співала народ­них пісень, це їй допомагало вистояти всі тяжкі роки: війни, по­воєнні відбудови, “побудови ко­мунізму” тощо. Натомість мала квартирку із кімнатою 9 м2 і такою ж кухнею.

Отже, взявши від мами любов до всього рідного, тепер несу її все життя. Якби я жив безвиїзно, на батьківщині, то малював би те, що й усі, тобто наслідував баче­не у ширвжиткових книгах, журналах. Але тікаючи із державної квартири, щоб не завалилася від сторічної давності, я приїхав до Петриківки, щоб навчитися гар­ного розпису. Попрацювавши там півтора року, змушений був повернутися додому, але вже до Бердичева, де колись учився в училищі на механізатора.

Самовдосконалюючись у творчих пошуках! за порадою Федора Панчука, з Вінниці, я звернув увагу на стиль паперового килимка, знайденого мною на Тер­нопільщині, і вирішив віднині ма­лювати, відштовхуючись від такої цінної знахідки. Наслідування народного мистецтва і привело мене згодом до Спілки майстрів народного мистецтва України, хоча й не всі напрямки моєї творчості відповідають народно­му малярству. Але все-таки намагаюся триматися столітніх і тисячолітніх традицій свого на­роду. Крім великих серій ки­лимків і картин з казками, ство­рив ще серії “Давньоукраїнська міфологія”, "Трипілля*, “Велесова книга, абстракції тощо.

Працюю я в таких техніках, як живопис, розпис, витинанки, писанки, пластика, малюнки-вірші, а ще складаю казки й пропоную дітям їх ілюструвати. Придумав витинанки-іграшки. Звичайно, що все в рамках традицій.

Спостерігаючи, як багато мит­ців, “бігаючи за чужими возами", втрачають рідне, переконую їх “повертатися додому”, а не тво­рити за європейськими чи інши­ми чужинецькими зразками. Ні­хто так і не зміг чи не захотів об­лишити фотографічно малювати довкілля. І якщо таких живопис­ців сотні, то тих, хто вирішує свої картини плоскісно із певними кольоровими ритмічними пляма­ми - одиниці. Український на­родний маляр ніколи не малю­вав з натури. Поширення на Ук­раїну з прийняттям християнст­ва спочатку візантійського впли­ву, потім західиоєвропейщини (ре­форми Петра І), а ще пізніше - більшовизму значно викривили таке самобутнє наше національ­не образотворче мистецтво. Во­но згодом стало називатися на­родним тому, що правляча вер­хівка ось уже стільки сотень років підтримує тільки запозиче­не академічне мистецтво. Його викладають у всіх навчальних за­кладах. Випускники їдуть у село й навчають селян, як правильніше треба творити, тобто по грамотному (або як раніше казали по-панському), виявляється що українці сотні років своїх пісень співали не так.

Місто й понині наступає на село, де ще хоч трохи зберегли­ся прадавні традиції, в цьому допомагають і засоби масової інформації. Зацікавлені особи наполегливо пропонують те, що їм вигідніше. І люди поступово чужинське полюбили більше, аніж своє. У “Студіях з україн­ської етнографії та антропології" Хведір Вовк описує традиційне українське весілля більше, аніж на ста сторінках. Таке дійство не поступається й західно-європейській опері. Шкода, тепер на весіллі здебільшого п'ють та їдять.

Власне всі мої пошуки й ду­шевні поривання були скеровані на відродження рідного мистец­тва. Тішуся з того, що нині маю багато послідовників у цій від­повідальній справі. Щоправда, вони всі діти, але це й краще, бо за ними майбутнє. І про них по­трібно піклуватися зараз, як про квіти в саду. Діти ростуть, і вони не чекатимуть на кращі часи.

Першою квіточкою в моєму саду, донедавна і єдиною, була Віка Зданевич. Цього літа минає вже 5 років, як вона загорілася до малювання. І за цей час досяг­нула надзвичайно великих ус­піхів. До речі, раніше нас сприй­мала лише столична інтелігенція, нині ж наше мистецтво сприй­мають і прості люди. Досягнуто найвищої мети - народне мис­тецтво мусить передусім жити поміж народу, а потім уже - для якихось “придворних” заходів, і для “галочки”. Учнів Бердичів­ської школи-інтернату зворуши­ла краса давнього і простого мистецтва витинанки - і ціка­вість до нього глибша.

Всіх учнів, яких навчаю на гро­мадських засадах, маю тридцять, віком від 5 до 17 років. У школі офіційно я не працював і не маю для того освіти. Та виявилося, що без шкільної програми можна проводити заняття як у школі, так в моїй майстерні. Щодо останньої, то вона слугує і класом, і житлом для мене. Просторіше розміститися досі не вдалося. Ледве купив цю кімнату за допо­могою американського подруж­жя Ігоря Фіглюся та Наталки Яресько, котрі посприяли зароби­ти гроші. Бо нема чого сподіватися, що хтось просто так дасть гроші. Іще Міжнародний Фонд Відродження" суттєво допоміг дітям матеріалами для творчості. Найкраще ними скористалася Віка Зданевич. Вони стали по­штовхом до створення найкращих картин на дохристиянську тему.

За них юна художниця одержала диплом від ректора Академії мистецтва, Бориса Олійника та Віце-Прем’єр-міністра України та інших. Також отримала головний приз на фестивалі народних промислів (Дніпропетровськ, 1996 р.).

У Бердичеві найбільшу під­тримку мав від родини Коваль­чуків. Власне всі згадані доб­родії посприяли народному мистецтву. Хоч маємо й недобро­зичливців, але їх поки не згадува­тиму. Щодо оббивання чинов­ницьких порогів - то це тільки забирає енергію та час. Краще використати на корисне діло, як от випуск заснованої мною серії книжечок “Бердичівське народ­не мистецтво”. Вже вийшли “Ви­тинанки-іграшки” В. Зданевич (№ 1), “Символи в декорапивно­му мистецтві України” (№ 2) та мої авторські “Писанки-обереги" (№ 3). Вже більше ста з них вда­лося поширити самому. Гадаю, що потреба в такому самвидаві відпаде ще не скоро, бо ніхто не спішить видавати книги такої те­матики. В подальших випусках плануємо: “Культ матері”, “Де­рево життя", “Декоративна пластика“, “Каталог Витинанкової галереї" (така існує у Бердичівській школі № 3) та інше.

Ще маємо створити і витинанковий театр, можливо він бу­де єдиний у такому роді. Деко­рації завдовжки 10 метрів вже є, ляльки є і сюжет - дохристиян­ської доби. У Віки Зданевич го­тові 70 малюнків-казок про Бере­гиню та її родину, у неї минувши­на вдало переплітається із сьо­годенням.

Варто було б докладніше роз­повісти про дитячу творчість. Можливо, це краще зробити ок­ремо. Додам лише те, що твори Віки Зданевич я використовував на заняттях з четверокласниками Кловського ліцею (м.Київ), з дітьми сахаджа-йога (м.Київ), з шестикласниками Бердичівської школи-інтернату та ін. Ці твори щирі й доступніші для дитячого сприйняття, водночас яскраві та барвисті.

Мої вихованці вже зробили свій внесок у культуру й зали­шаться там надовго.

Отже буйного цвітіння в саду народної творчості!

Сергій ТАНАДАИЧУК