Життя моє почалося на зламі другого й третього десятиріччя 20-го століття. Це був жахливий час і лиха година, коли від наглої смерті, тисячами, сотнями тисяч, мільйонами вмирали українські люди - дорослі й діти.
Тогочасною злою волею було зруйноване і життя у моїй домівці... Але я не вмер. Залишився жити.
Небагато тепер можу згадати із того, що так давно минуло й тому життя у рідній домівці представляю кількома невеличкими фрагментами.
В дідовій оселі було чисто й затишно. На стінах і стелі мерехтіли сонячні зайчики, виблискуючи із відра, що стояло з водою на лавці біля віконця. На печі, звісивши босі ноги, вдягнутий у полотняний одяг, сидів дідусь. На його прохання підношу йому водички. Взявши до рук металеву кварту, він підняв її над моєю головою й промовив при цьому: «Виростай отакий великий-великий-превеликий!».
Їхали від дідуся, пам'ятається, дуже довго на бричці. В руках я тримав закриту, оздоблену візерунковим папером і перев’язану стрічкою, склянку меду...
Йду долиною. Обабіч стежинки вища мого зросту густо-зелена з різнобарвними квітами пахуча трава. Стежинка веде до річечки, - там під містком хлопці ловлять в'юнів:..
Час був надвечірній… Тихо було й тепло. Батько ніс мене на плечах, - нам було добре й весело...
Запам’ятався страшний сон: на мене навалилась величезна кудлата собака!.. Хочу кричати, та нема голосу...
В домі діється щось жахливе й мені малому не зрозуміле. Викрики й жіноче голосіння... двері відчинені навстіж... Я галасую на долівці, перед очима довгі шинелі й чоботи снуються... Повели з собою батька...
Потім батька знайшли у садку мертвим. Поховали його якісь дядьки недалеко від дому. Ще й досі бачяться мені великі дерева та жовто-глиняний горбик біля них...
Оселя після того стала пасткою. У приміщенні, яке мені малому здається надто великим - порожнеча... тільки ніби ноги там щось холодком обвіває. У кутку великі кам’яні круги (жорна) з вертикально кріпленою до стелі тичкою; та неподалік ще важка, з двох дерев’яних колодок, пастка, -
в ній також пусто... миші, мабуть, покинули це приміщення, бо тут вже не мелять...
У другому протилежному приміщенні - зойки й волання... То плаче матір! Вона лежить розкуйовджена на зім'ятій постелі й несамовито дивлячись на мене, розпачливо щось наказує старшенькому хлопцеві... Той хлопець потім вивів мене на шлях. З того шляху виднілося місто...
Іду по місту. Повз мене рухаються перехожі. У людському натовпі мою увагу привертає велика кругла паляниця з поперечним рубцем на шкуринці...
Зіштовхуюсь з тим чоловіком, що ніс паляницю... Голодні очі мої, мабуть, вражали перехожих, - і я отримав шматочок ще теплого хліба.
Пізніше пам’ятаю себе у якомусь брудному приміщенні, там знаходилось ще кілька дітей. Плачу... Потім нас фаетоном кудись везуть... Так я опинився у Дмитрівському дитбудинку; це біля міста Бердичева.
Отже, залишився жити і цим був щасливий! Бо у той лихий час я, в числі інших маленьких дітей-сиріт з покаліченими душами, пережившими потрясіння не рідко від насильницької розлуки з рідними, знайдених ледь живими на вулицях холодних міст або у наполовину вимерлих голодних селах, - був врятований від смерті.
В дитбудинку нас виходжували від шокового стану і потрясінь; проте зігріті й нагодовані діти в тих умовах швидко забували про свою домівку, з пам’яті геть стирались обличчя батьків і рідних. (Згадувати минуле у дитячому будинку не вважалося за потрібне), в цьому – в утраті пам’яті про сім’ю, якраз і була найбільша трагедія не тільки початку, а й усього мого й не тільки мого життя!..
Із книги спогадів Л. Панкоші, смт Тиврів.
* * * *
Панкоша Леонід Петрович народився 25 листопада 1931 р. у передмісті Бердичева. Дитинство майбутнього художника було обпалене сирітством і війною. З 1933 року виховувався в дитячих будинках.
Ще змалечку дуже любив малювати і все своє життя присвятив образотворчому мистецтву. У Брацлавському дитячому будинку займався в художньому гуртку. Під час війни відвідував художню майстерню у Вінниці. В 13 років Леонід вже проходив фабрично-заводське навчання у м.Алчевську, що на Донбасі, по закінченню якого працював слюсарем-сантехніком, потім малярем-альфрейщиком.
Після проходження служби в ряда
х радянської армії (1951-1954 рр.) поступив до Одеського художнього училища, де навчався у таких видатних педагогів, як О.П. Ацманчук та Ю.М.Єгорова. По закінченню училища був направлений до Кам’янець-Подільського, де працював живописцем у художньо-виробничій майстерні (1959-1961 рр.).
Вже зрілим художником Панкоша переїхав до Тиврова, де свою творчу діяльність поєднав з педагогічною.
1961-1991 рр. – шкільний учитель образотворчого мистецтва та керівник художніх студій естетичного виховання у Тиврові і Брацлаві. 1993-1997 рр. – вчитель культури й мистецтва у Тиврівському районному ліцеї.
Навчаючи дітей і передаючи їм свою закоханість у живопис та навколишній світ, учитель здобув велику любов та шану від своїх учнів. А за самовіддану працю та високі здобутки у справі естетичного виховання підростаючого покоління Леонід Петрович удостоєний почесного звання «Відмінник народної освіти».
Все своє життя Панкоша займає активну життєву позицію. Він є одним із організаторів і засновників Тиврівського краєзнавчого музею.
В мистецтві Леонід Панкоша працює у жанрах сюжетної композиції, пейзажу, натюрморта і декоративно-прикладного мистецтва. На його картинах – світ народного життя і народної культури. На оригінальних натюрмортах – мініатюрні і ретельно побудовані музейні експозиції керамічних речей, народних тканин і вишивок, предметів хліборобської праці, археологічні речі та інше.
Пейзажі художника сповнені ліризму і чарівності, прості і чисті. У доробку майстра нараховується понад 2000 робіт, які експонувались на значній кількості персональних виставок. Він – постійний учасник обласних виставок народного мистецтва. Твори митця знаходяться у краєзнавчих музеях Вінниці і Тиврова, у приватних колекціях України, Росії та Польщі.
