Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.

В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.

А підмайстри іще не зробились майстрами.

А робота не жде. Її треба робить.

Ліна Костенко

Ніколи до цієї хвили­ни я не думала про ньо­го в минулому часі. І за­раз не можу. І не вихо­дить говорити в тре­тій особі «він», бо від­разу бачу перед собою цю усмішку і очі добрі-добрі, тому і виходить тільки на Ви. Тож нехай так і буде.

Знаєте, Олексію Гри­горовичу, я тільки за­раз зрозуміла, якою важ­ливою, я б сказала, доленосною людиною Ви стали в нашій родині.

Якби моя мама (Люд­мила Філінська) свого часу не познайомилася з Вами, по іншому склав­ся б її творчий шлях, та й життя взагалі, бо для майстрів життя і твор­чість - поняття тотож­ні. І я б точно не писала цих рядків, та й взагалі б, мабуть, не пи­сала. І жила би якимось зовсім іншим життям, і діти мої також... І думаючи про це, я дякую Богу за те, що Ви зустрілися на нашому шляху.

Не кожній людині дано змінювати світ навколо себе. Часто це вдається осо­бам владним і жорстким, які вольовими зусиллями підпо­рядковують собі інших. А от щоб робити це так легко і невимушено, як Ви, просто самим фактом свого існу­вання - для цього потрібен особливий дар. І він у Вас був. Боги наділили Вас усіма чеснотами: чо­ловічою красою, мужністю, чесністю, добро­тою, почуттям гумору, порядністю, талантом. Вони все ваше життя оберігали Вас, бо як інакше можна пояснити ту дитячу щиру чи­стоту душі, яку Ви зберегли до старості. І як Вам вдалося ні на грам не забруднитися отим одвічним людським грі­хом - гординею?

Гортаю сторінки книжки про Вас, напи­сані нашою любимою Лідою Мельничук (чи зустрілися ви?), і уяв­ляю, як би Ви спитали: «Книжка? Про мене? Це, правда?» І Ви б так здивувалися... і зраділи. Бо за все життя Ви так і не звикли, що Вас фо­тографують, що про Вас пишуть в газетах, що Ви не один з багатьох, а особливий. Ви завжди це сприймали не як за­роблену винагороду, а як не очікуваний пода­рунок і раділи цьому, як дитина.

Читаю про Ваше ди­тинство в рідних Кришинцях і розумію, чому Ви так до цього стави­лися. Коли і батько, і дід, і сусід точать горш­ки, а мама ліпить і «вушить» посуд, то це стає таким природнім занят­тям, як пекти хліб, вари­ти борщ, доглядати са­док. Чому тут дивува­тися? І я уявляю Вас маленьким хлопчиком, який, висунувши язика від напруження, на­магається витягнути свого першого горщи­ка, і з яким задоволенням дивиться на ваші спроби батько бо ж росте помічник. А знає­те, зараз в вашому рідному селі живе малень­кий хлопчик Сашко з родини Погонців, і так само, як Ви колись, висунувши язика, точить свої перші горщики. Думаю, його батько, як і ваш, тихо радіє - бо ж росте помічник.

Так, для Вас гончарство було не хобі, не оригінальним захопленням, а життєвою не­обхідністю. І, як казав Ваш другий після батька вчитель Іван Гончар,- «то для людей треба». Правий був учитель. Потрібне було ваше вміння і в госпіталі під час війни, і в по­воєнні часи, і згодом. Але людям вистачило б і звичайних випалених мисок, а Ви виліплю­вали на посуді театральні мініатюри. І я розу­мію, чому ви не задовольнялися простим гон­чарством. Тому що Ви самі - Артист і Май­стер. Коли у людини, окрім ремісничих нави­чок, є ще й багатий внутрішній світ, власний погляд на життя, вона стає Майстром.

А артистом Ви були від народження. Знаю, що Ви з дитинства любили співати і грати на гармошці, і ніхто Вас особливо цьому не вчив. А як Ви грали на акордеоні, привезеному з війни, я вже й сама пам'ятаю. Та найкраща Ваша роль була за гончарним кругом. Ну ні­кому вона ще краще не вдавалась. Це просто еталонні виступи, які майбутні гончарі пови­нні вивчати у відеозаписах. Якби я не знала Вас, то сказала б, що це результат щоденних багатогодинних репетицій. А насправді Ви просто отримували задоволення від роботи. Чи знали Ви, як гарно виглядаєте зі сторони? Ну, мабуть таки здогадувалися.

Бо ж не могли не бачити цих захо­плених очей, цих радісних зди­вованих облич, які оточували Вас щільним ко­лом, щойно Ви з гончарним кру­гом з'являлися на люди. Цей солом'яний бриль, сивина, вишиванка, а, головне - руки.

Руки, що ро­блять диво. На очах у всіх змі­нюють матерію, надаючи їй будь- якої форми, суцільно володію­чи нею. І все дійство було побудоване за зако­нами п'єси: зав'язка (поклали шматок глини на круг, розвиток (тягнемо стінки, ще трохи вгору, і щоб не зламався). Зрізали денце і взяли на руку виріб (куль­мінація) - готово! А от після цьо­го обов'язково потрібно було це вібруюче глиняне диво швидко зім’яти і перетворити на той самий безформний шматок, глядачів від цього серце зупинялося. А Ви їх за­спокоювали і казали, що зараз зробимо ще один. Вони вірили, а Ви знов те саме!

Знаєте, кожного року, як майстри збира­ються на музейній пло­щі, вони згадують Вас, і люди приходять пита­ють ...

А діти! Скільком ді­тям Ви відкрили красу гончарства. Ну не стануть вони гончарами, зате Ви назавжди за­карбували в їх­ній душі, що ро­бота з глиною - це щось прекрас­не! І хто знає, де й коли ці зерна пророс­туть. Я дуже любила диви­тись, як Ви, зліпивши якусь пташечку, коника, собачку, «вдихали» в неї душу. «Отак - раз, лапку - сюди, а дзьобик - отак. А крильце повернути і осюди - хвос­тик» - і за секунду сіра пташка перетворюва­лася на качечку-красунечку з хитрими очка­ми і кокетливим хвостиком. Діти тільки роти відкривали. А Ви після цього ще й паличкою раз-раз, а ось вона вже й спі­ває. «Кому сви­щика подарува­ти?»

А був у Вас ще й коронний номер - вито­чити горщика із зав'язаними очима. Оце май­стерність! І не знаю у кого було більше радості - у Вас чи у гляда­чів? Ви, мабуть, ніколи не дума­ли, що гончарство стане таким екзотичним ви­дом мистецтва, і Ваша така «звичайна» робота буде так радувати людей.

1 при цьому всьому Вам якось вдавало­ся залишатися звичайною земною людиною, яка має сім'ю, хату, город, садок і вміє заро­бляти гроші. Я добре пам'ятаю, як Ви вчили мою маму: «Оце зроби одну роботу для душі, а п'ять - на продаж, бо ж їсти треба». А ми все дивувалися цьому, бо зазвичай мит­ці і гроші - речі не сумісні. Видно глина вміє «заземляти» і допома­гає триматися золотої середини.

Я ніколи не бачила Вас серди­тим, насупленим, незадоволеним Стурбованим - бачила, розгубленим - бачила, веселим - майже за­вжди. Ви - світла, сонячна людина тому поряд з вами завжди було так добре. Мабуть, найвище мис­тецтво, яким Ви володіли мистецтво жити.

Ось читаю спогади про Вас. Кожен згадує якісь події з власного життя, як познайомив­ся з Вами, де працювали разом, але для кож­ного ви стали Вчителем.

«Нам ще довго треба буде такого майстра чекати. Такі не часто народжуються. Це був Майстер, який умів усе. Він був Людиною.» (Ігор Каришин), «Я щиро вдячний долі за те, що мав такого неперевершеного вчителя, який справив значний вплив на моє профе­сійне становлення як етнографа» (Віктор Косаківський), «Молодий душею, талановитий, працелюбний, мудрий, справедливий, вимо­гливий, надзвичайно добрий, нетерпимий до кривди й несправедливості - таким він зали­шився у моїй пам'яті і серці» (Людмила Філінська), «У вчителеві було стільки всього доброго, людяного, що його не можна забути. Я у нього навчився професії гончара і людсько­го життя» (Ан­дрій Шевчук), «Я його дуже поважала і лю­била, як Люди­ну: світлу, му­дру, доброзич­ливу, надійну, як кажуть в на­роді - покладисту, що за­вжди зрозуміє і розрає» (Те­тяна Цвігун), «Це була уні­кальна людина й неповторний майстер. За­вжди впевне­ний, зібраний, організований, інтелігентний і якийсь дуже гар­ний, величний. Зі стрижнем чоловік був»(Михайло Вдовцов). «З пер­шої нашої зустрічі він увійшов у моє життя як дуже рідна й близь­ка по духу людина, посів у ньо­му особливе місце. Олексій Гри­горович був надзвичайно до­брим, щирим, фанатично захо­пленим народним мистецтвом Майстром» (Євген Слободинський). От так про Вас кажуть люди. Чого ще бажати?

Знаю за що боліло Ваше серце. Що Ваша з діда-прадіда династія гончарів на Вас перерветься... але ж бу­вають діти по крові і діти по духу. І тих, хто поріднився з Вами душею - немало. Люд­мила Філінська, ця завзя­та і вперта тендітна жіноч­ка не кинула ліпити. Все так і місить-цідить глину, як Ви її вчили. І макітри крутить, і свищики робить. І ученицю чудову має - Вікторію Ніколаєву, а та свого учня - Михайла Діденка, а він вже цілий гурток веде з гончарства. І всі вони - Ваші діти. І Оксана Верхова діток вчить, і Єв­ген Солбодинський працює, і Валентина Квасницька. А ще, я Вам ка­зала, в Крищинцях живе родина Погон­ців - дуже гар­ні майстри, а в Погребищі є Роман Чмерук шкода, що не довелось вам познайо­митися, в Ямполі - Воло­димир Слубський, в Ладижині - поружжя Василь Ри­жий і Наталя Лавренюк. І в Бубнівці то­чать посуд Валентина Живко, Тетяна Шпак і наша бабця Франя. Буде, обов'язково буде продовження Вашої справи!

А зараз я Вас здивую ще більше. Хату, де Ви жили, перетворили на музей гончарно­го мистецтва. Ну, тут би Ви вже, мабуть, і не сміялись би. Я знаю, як Ви хотіли, щоб був музей Івана Гончара в Крищинцях, а життя розпорядилося по-своєму. Зате у Вашій хаті проводять пленери гончарів. З’їжджаються майстри з різних міст. Тут, як і при Вас, мі­ситься глина, крутиться гончарний круг, го­рить вогонь у горні, і майстри згадують Вас. А щороку, восени, Ваш садок, як і раніше» да­рує нам запашні груші і яблука. Так неначе це Ви своєю рукою пригощаєте нас.

Спасибі Вам, Олексію Григоровичу, що Ви були в нашому житті...

Провідний редактор Наталя СЕНТЕМОН