Мистецькій постаті Олександра Доро­фійовича Ганжі в контексті народної культури Поділля зокрема і України в цілому належить особливе місце. Скульп­турна спадщина майстра ввійшла дорогоцін­ним скарбом у фонд народного мистецтва ук­раїнців. Диву даєшся, як за умов безконечно нужденного і злиденного колгоспного життя у віддаленому селі Жорнище, що на Віннич­чині, зміг постати такої дивовижної худож­ньої сили майстер.

Сільський гончар Олександр Ганжа трива­лий час свого трудового життя нічим особли­вим помітний не був. Гончарювати хотів з раннього дитинства, але батько його Дорофій, також гончар з діда-прадіда, добре знав, як гірко заробляється хліб, всією душею протес­тував, не хотів навчати сина свого ремесла. Ко­ли ж батька не стало, нужда змусила матір віддати сина в науку до сусіда-гончаря Оме­ляна Христенка, бо нічим було годувати сім’ю. Кілька місяців Омелянової науки, від осені до весни, ото й уся "школа" Олександра Дорофі­йовича. Далі була жорстока і невблаганна шко­ла життя в умовах післяреволюційних су­спільних перемін, колективізації, голодомору, репресій, війни, повоєнних голоду і злиднів, непомірних податків і позик у тоталітарній державі, нужденної і важкої праці в колгосп­ному рабстві. Таке важке життя, праця і хво­роба передчасно звели зі світу дружину, зали­шивши Олександра Дорофійовича сам на сам із власною долею. Донька і вже двоє дорослих синів пішли у світи, торуючи кожен свою до­рогу. Донька працювала у Вінниці на швейній фабриці. Там на агрегатному заводі працював і найменший син Степан. Петро навчався у Львові в інституті декоративно-прикладного мистецтва. Звісно, діти зрідка навідувалися до батьківської оселі, але ті зустрічі були корот­кочасні, бо в кожного турботи, клопоти, робо­та, навчання.

Гончарне ремесло постійно допомагало хоч трохи підтримувати невеликі статки, тому Олександр Дорофійович ніколи не покидав його. Проте на відміну від інших гончарів у селі, Ганжа полюбляв окрім ужиткового посу­ду на продаж, ліпити для себе із глини всілякі чудернацькі фігурки людей, коней, пташок чи будь-якої іншої звірини. Він називав такі ви­твори "ліпунами". В самому цьому слові мож­на відчути до певної міри веселу вдачу май­стра, його тонкий гумор і легковажне став­лення до власної творчості. Йому, очевидно, було весело і приємно з гумором виготовляти ці скульптури. Те давало віддушину зболеній і змученій душі, давало спочинок від постійних тривог і турбот, страждань і мук, від нестатків і злиднів, що постійно огортали з усіх боків родину.

Хто з односельців бачив витвори Ганжі, дивувалися, а частіше насміхалися з них і кеп­кували над автором. За нормою селянської побутової етики, мабуть, вважалося те зай­няття недостойним для людини статечного ві­ку. Ніхто не дивувався б, якби це виробляла дитина. Своєрідне відношення односельців, звісно, сформувало в Олександра Дорофійови­ча думку, що твори ці не варті того, щоб їх показувати на людях, і він їх робив лиш для власної втіхи.

Хист до художньої творчості успадкували і обидва сини, Петро і Степан. Кожен із них протоптав власну стежку в образотворчому мистецтві, і сьогодні це відомі художники в Україні. Але старшому із них, Петру, судилося стати організуючим провідником і натхненником для батька. Ще навчаючись у Львові в художньому інституті, Петро Ганжа сформу­вав у собі розуміння значимості народного мистецтва, його важливості. Його молодий мистецький світогляд відразу зреагував на батькові "ліпуни", і він показав їх в інституті. Реакція викладачів і студентів була першою публічною оцінкою творчості Олександра До­рофійовича Ганжі, позитивною і високою.

На противагу спокійному і лагідному Сте­панові, Петро завжди був динамічний, не­стримний у своїх прагненнях досягти мети, з яскраво вираженими організаторськими здіб­ностями. Перші схвальні відгуки викладачів інституту і студентів про батькові твори зміц­нили в душі сина розуміння значимості на­родного образотворення. Закінчивши інститут, Петро невдовзі приїхав до Опішного і став головним художником місцевого кераміч­ного виробництва, де розгорнув бурхливу ор­ганізаторську роботу на зміцнення підпри­ємства і, найголовніше, підвищення мисте­цького рівня продукції. В цей час в Опішному працювала когорта відомих майстрів-гончарів — Олександра Селюченко, Іван Білик, Ва­силь Омеляненко, Михайло Китриш, родина Пошивайлів і інші. Творчість такої потужної плеяди народних майстрів гончарства збудила в душі Петра нестримне бажання вивести із тіні невідомості і батька Петро Ганжа уже в повній мірі розумів значимість його творчо­сті як непересічного художника. Для Петра постала проблема, як спонукати тата до творчої роботи, як зняти з його душі пута непев­ності і сумнівів у власному таланті, як заро­нити в його серце розуміння важливості його скульптур.

У 1969 році Петро Ганжа вперше привіз батька в Опішне, де відбулося його знайом­ство з Олександрою Селюченко. Знайомство, яке переросло у теплу і рідкісну дружбу двох великих майстрів українського народного мистецтва. Це захоплююча тема для наступ­ного дослідження.

Приїзд в Опішне Олександра Дорофійови­ча — блискучий педагогічний і організатор­ський хід, до якого вдався Петро Ганжа аби прихилити батька до серйозної творчої діяль­ності. Ця подія була початком перелому в психологічному сприйняті Олександром До­рофійовичем власного таланту скульптора і гончаря.

Знайомство з творчістю Олександри Федо­рівни Селюченко та інших опішнянських май­стрів змінили в душі Олександра Дорофійови­ча ставлення до своїх "ліпунів". Чи не вперше він подивився на них із гордістю. Очевидно, з цього часу Олександр Ганжа поступово ски­дав з душі полуду сумнівів і непевності. По­чався процес вивільнення потужних творчих сил, що досі стримувалися і недооцінювалися. Талант майстра забуяв на повну силу.

Син Петро, тимчасом, активно шукає шля­хів для влаштування персональної виставки батькових творів Тоді це було зробити не просто. На початку 1970-х років з новою си­лою радянські ідеологи розкручують жупел на­ціоналізму, тому що часткова відлига 60-х привела декого із них до великого переляку.

Петро Ганжа везе батькові роботи до Мос­кви і демонструє їх керівництву Спілки ху­дожників СРСР. Твори нашого гончаря отри­мують високу оцінку спеціалістів. Ідея прове­дення персональної виставки творів Олексан­дра Ганжі в Москві дістає схвалення і під­тримку і незабаром у виставковій залі дирек­ції СХ СРСР відбувається її відкриття. Вистав­ка викликала жвавий інтерес публіки і спеціа­лістів. Згодом у журналі "Декоративное искусство" Леся Данченко публікує велику стат­тю про творчість майстра

Лиш після московського прориву творам Олександра Дорофійовича в Україні надаєть­ся "зелене світло”. Процес визнання самобутнього таланту подільського гончаря із Жорнищ став набирати незворотного розвитку. За активної організаторської праці Петра Ганжі відбуваються одна за одною виставки в Хар­кові, Києві, Львові.

Київські кінематографісти знімають корот­кометражний кінофільм про майстра Укра­їнська телевізія дає в прямому ефірі по "Ін­тербаченню" телепередачу, в якій Олександр Дорофійович на гончарному крузі в київській телестудії на весь світ демонструє своє мисте­цтво пластики. Його запрошують у нещодав­но створений музей народної архітектури та побуту, що розкинувся під відкритим небом у селі Пирогів поблизу Києва, де майстер про­тягом кількох днів показує своє мистецтво численним відвідувачам музею.

Це були 1970-і роки, період найвищого зле­ту і проявлення мистецького генія Олексан­дра Ганжі. В цей час він зазнав визнання і слави. Проте його життєві статки мало в чому стали кращими. Він живе в Жорнищах, отри­муючи мізерну пенсію в кілька десятків радян­ських карбованців. Щоб прожити, йому дово­дилося працювати на присадибній ділянці, вирощувати картоплю й інші овочі для власних потреб.

На початку 1980-х років здоров'я майстра різко погіршується. Лікарі констатують діаг­ноз страшної хвороби. 26 вересня 1982 року на 78 році життя Олександра Дорофійовича Ганжі не стало.

Народний митець залишив після себе сотні скульптур, що виготовив їх на своєму гончар­ному крузі Той круг мав би бути сьогодні в одному із престижних музеїв України. До­стойно було б поряд повісити золоту табличку із священним іменем його власника. Достой­но було б у рідному його селі облаштувати мемо­ріальну садибу, де він жив, творив, мріяв і страждав. Пам'ять майстра чекає від нас цього.

Постать Олександра Ганжі в нашій куль­турі масштабна і унікальна. Пластичними при­йомами образотворення він суттєво збагатив наше розуміння краси і величі людського духу через дивні образи. Феномен Ганжі вже кіль­ка десятиріч діє, він впливає на художників, мистецтвознавців, на людський дух там, де він ще живий, прагнучий відкриттів, пізнання, мрій... Він спонукає до мислення. Ним ми ста­ли вимірювати красу і життя. Чутлива люд­ська душа, споглядаючи твори майстра, зро­стає і шириться, очищається і возвеличується.

Доля нам послала мрійника і фантазера, веселого казкаря, залюбленого в добро і красу. Життя жорстоко молотило його, але він від того лиш чистішав і добрішав. До останньої своєї хвилини він любив світ і людей і з цією любов'ю пішов за межу. Звідти він веде з нами свою мудру задушевну розмову через фантастично-величні образи, які зроблені із святої землі тихого і древнього подільського села Жорнище, що на Вінниччині

Володимир ТИТАРЕНКО мистецтвознавець