Марина Верхова народилася й живе у Вінниці. Звідси, з Поділля, походить увесь її рід. Художник за фахом, вона викладає у середній школі художню культуру та образотворче мистецтво.

Марина закохана в народне мистецтво рідного краю. Захопившись писанкарством, художниця протягом багатьох років цікавилася та вишуковувала давні автентичні по­дільські взірці, які відтворювала на яйці. Матеріал потрапляв до рук іноді цілими збір­ками, збереженими в оригіналі чи зафіксованими у замальовках. Так сформувалася власна колекція писанок, яка нині налічує близько двох з половиною тисяч.

З 1993 року Марина постійно бере участь як у місцевих виставках народних писанок, так і в загальноукраїнських. Персональні виставки майстрині експонувалися у Києві, Вінниці та Львові.

Член Національної спілки народних майстрів України, а також Координаційної ради з питань розвитку і пропаганди писанкарства в Україні. За її ініціативи та безпосеред­ньої участі Обласний центр народної творчості в 2006 р. провів у Вінниці фестиваль «Українська писанка», який з того часу відбувається щотри роки і на який з’їжджаються писанкарі з усієї України.

Зі спогадів Марини Верхової:  Мої перші писанки

Пригадую далеке дитинство, коли напередодні Великодня до нас приїха­ла бабуся Папажка, яка мешкала в селі Пирогів Тиврівського району. Вона привезла величезні плетені кошики з різною смакотою і стала викладати на стіл: ковбасу та печеня, сир, паски, яйця...

Але найголовніше і найцікавіше було пізніше, коли бабуся, відпочивши з до­роги, сіла до столу і покликала нас — трьох сестричок: «А тепер, дорогі мої онучки, будемо писати писанки», — мовила бабуся. Вона поставила на стіл мисочку з білими курячим яйцями, шматочок воску, свічку та простенькі саморобні писачки — невеликі патички, виламані зі старого віника, до яких було міцно, по-сільськи примотана невелика лієчка, скручена з тонкої мід­ної фольги, що її бабуся взяла з образів. І розпочався, як-то кажуть нині, майстер-клас. Ми із захопленням дивилися, як вона проводить по яйці лі­нії, малює хрестики та кривульки, приказуючи: «Оце, діточки мої, сонечко, а це виноград...». Потім бабуся поклала яйця у відвар з цибулиння і ми з не­терпінням чекали, що буде далі. І нарешті, коли яйця витягли з фарби та об­терли з них віск, ми побачили яскраве, дивовижне чудо — писанку.

Відсвяткувавши Великдень, бабуся поїхала до села, а писачки залишилися у верхній шафі на кухні в найдальшому куточку. Згодом, коли мені доводи­лося щось брати з тієї полички, я не оминала поглядом бабусиних писачків та подумки знову мріяла написати писанку.

Відтоді збігло багато часу. І якось вже дорослою, викладаючи в школі об­разотворче мистецтво, я запропонувала дітям написати писанку, так, як ко­лись дуже давно цього навчила мене моя бабуся. Ви не уявляєте, з яким захопленням і завзяттям дітлашня прикипіла до цього діла. Тоді я зрозуміла, що «генетичний код нації» — це не абстрактне поняття, а підсвідоме тяжін­ня до вироблених упродовж віків форм самовираження.

Спочатку ми з дітьми писали писанки за зразками, які на той час можна було знайти. Найчастіше нам траплялися взори із західних регіонів України. Але на кожному наступному уроці учні вимагали від мене чогось нового і за­питували: «А які з цих зразків наші, подільські? Чому їх так мало?..» І я стала шукати зразки подільських писанок. Згодом це захоплення, яке народило­ся завдяки щирій дитячій зацікавленості мистецтвом та традицією рідного краю, стало частиною мого життя. Тож ця книжка з’явилася на світ завдяки моїй бабусі та моїм учням.