Колись багатий на гончарні осередки Вінницький край, сьогодні не може похвалитися великою кількістю майстрів. Тому кожен з наших сучасників, хто присвятив своє життя гончарству, хто відчув душу глини, приймає на себе величезний пласт традиції багатьох поколінь.

Такі люди, зазвичай, починають працювати з глиною за власним бажанням та у власному стилі. Але, з часом, здається, що самі духи предків, перевіривши їх на відданість ремеслу, приходять і просять про допомогу. І тоді гончар, ніби щось згадавши, починає творити як давні майстри, вивчаючи небагаті музейні збірки, дошукуючись технологій, відтворюючи стиль.

До таких «покликаних» належить і Володимир Слубський. Майстер, який не просто гончарює, а відтворює давні зразки, повертаючи нам історію і світогляд наших пращурів.

Володимир Слубський народився в селі Довжок Ямпільського району. Звичайне сільське дитинство, коли батьки з ранку до ночі в колгоспі, а діти більшу частину часу проводять в своєму гурті,щиро вбираючи в себе всю красу оточуючого світу. А краси в селі ‒ на кожному кроці. І хоча сільські діти зазвичай при роботі, та це не заважає їм бачити безкрає синє небо, спостерігати, як тяжке вечірнє сонце стомлено закочується за обрій, зустрічати туманні літні ранки, радіти першому снігу і дивуватися зимовій казці. Додайте сюди ще розповіді старших людей про події минулого, адже Довжок (раніше Кетроси) має давню та величну історію. Невідомо, коли і ким засноване задовго до ХVІІ століття, воно завжди славилося вільними, освіченими людьми. До революції тут було три школи, тут формувалась Марківська сотня Ямпільської республіки, тут споконвіку працювали відомі на всю округу майстри-каменярі. А ще ж був рідний дім, заквітчаний вишитими рушниками, де пахло хлібом, де було тепло і затишно, де в мами них руках народжувалося диво подільської вишивки. Таке дитинство було і у Володимира.

Не дивно, що оточений красою, хлопчик з дитинства хотів малювати і, щойно випала можливість, поїхав до родичів у Макіївку закінчувати 9-10 клас та  паралельно навчатися в студії малювання. Після чотирьох років студії – армія. Після армії – навчання в художньому училищі ім.Грекова у Ростові-на-Дону.

Чотири роки Володимир вивчав академічні дисципліни. До навчання в училищі хлопець і не мріяв про кераміку – занадто складні технології, хоча форма його завжди притягувала. А тут, в училищі постійно ліпив, сам «брав» знання, за власним бажанням ходив на завод кераміки, розпитував, цікавився.Коли Володимир закінчив училище, раптом помер батько. Замість роботи в Калмикії за направленням, молодий спеціаліст поїхав додому.Працював в Могилеві-Подільському художником-оформлювачем, а потім разом з дружиною, вчителькою, поїхали працювати в Київську область в с.Горошкі вчителювати. Це був перший досвід роботи в школі для Володимира Тихоновича. «Мені сподобалося працювати з дітьми, але ті папірці – то жах!» – згадує майстер.

Повернувшись через кілька років у рідний Довжок, Володимир Слубський пішов працювати художником-оформлювачем у колгосп, а згодом перейшов у Ямпільський філіал Вінницького художнього комбінату.Спокійний і розмірений плин життя змінив пленер у Буші 1986 року. Перше свято було спонтанним, людей було багато, працювати могли всі бажаючі. Завезли машину каменю і кожен міг спробувати себе у ролі скульптора. Володимир Тихонович скористався можливістю, і в руках майстра камʼяна брила перетворилася на скульптуру жінки з дитиною на руках (за мотивами бушанських легенд). Так художник став продовжувачем давньої каменотесної традиції рідного села. Тоді ж Олексій Альошкін привіз у Бушу гончарний круг, за який сідали всі бажаючі і пробували щось сотворити. Маститі майстри теж не обходили гончарне коло стороною, але і їм не давалася ця наука. Не дивно, що Володимир Тихонович не ризикнув тоді спробувати сісти за круг. Зате через рік, в Букатинці в гостях у Альошкіна, він нарешті наважився доторкнутися до цього зачарованого кола. Кілька спроб – і робота пішла. Гончарне коло просто полонило Володимира і з того часу стало частиною його життя.

 На початку 90-х років Володимир Слубський пішов працювати в сільську школу вчителем образотворчого мистецтва. В ті роки полиці магазинів були майже порожніми, і купити фарби для учнів стало неможливим. От тоді-то Володимир Тихонович і почав вчити дітей працювати з глиною. Зробив гончарний круг, накопав місцевої глини і почали зʼявлятися різні глиняні фігурки, заспівали свищики у дитячих долоньках.

Зайняття керамікою все більше захоплювало Володимира Тихоновича, а знань не вистачало. І от творча компанія митців: Олександр Пірняк, Володимир Слубський та Олексій Альошкін зібралися разом і поїхали в Бубнівку вчитися у місцевих майстринь ремеслу. Тут, в Бубнівці Володимир Тихонович зрозумів, як важливо вимішати і правильно підготувати глину – від цього залежить вся наступна робота. Взявши шматок такої глини, Володимир сів за круг, і тут на допомогу прийшла Валентина Живко. Вона взяла руки гончаря в свої, і керуючи ними, допомогла витягнути перший горщик. З тих пір він називає Валентину Степанівну «хрещеною мамою» по горшках. Та поїздка в Бубнівку стала справді незабутньою для Володимира Слубського. Він отримав «хрещення» не тільки глиною, а ще й водою, провалившись під лід, на шляху з Новоселівки, де вони відвідували Фросину Іванівну Міщенко.

Повернувшись після цього в Довжок, натхненний і двічі охрещений, Володимир Тихонович вже не переставав працювати з глиною. Шукав книжки, сам вивчав технології, потім поїхав знову в Бубнівку на пленер, де познайомився з іменитими майстрами з усієї України. Всі уміння приходили поступово. Не відразу майстер навчився центрувати вироби, довгий час бився над створенням великих форм. Почав робити їх вручну, викладаючи по колу, як робили трипільці, але вони підсихали і лопали. А потім, дослідивши цей процес, гончар зрозумів, що їх треба робити під іншим кутом – і робота пішла. Так почали зʼявлятися добре відомі всім шанувальникам гончарства миски і горщики, амфори і вази, створені Володимиром Слубським.

Вчився далі, зробив у себе на подвірʼї горно і почав випалювати роботи. Не виходило працювати з поливою, вигорали чи полива, чи глина, складно було встановити температуру печі, а кожен градус – то інша реакція. Зате гарними виходили теракотові роботи. Випалені в «живому» горні, вони мали неповторні підпали-розводи, які так подобаються поціновувачам. Одного разу йому схотілося розмалювати ці розводи – так почалася серія розписаних робіт в трипільському стилі.

Гончару, який був і художником, хотілося малювати. Трипільських розписів було замало. Не виходили з голови косівські миски з їхніми підполивʼяними сюжетами. А одного разу, в книжці побачив барську миску з фондів краєзнавчого музею. «Як побачив цих пташечок – відразу захотів зробити таких. Вони як живі, так просто намальовані, але підмічено їхній рух. Так можуть ще китайці чи японці писати – більше ніхто».

І почалося. Знову майстер самотужки шукав технологію. Чим писали, як писали, скільки часу йшло на випал, скільки на другий. З чого полива, як досягти таких кольорів, як у старих майстрів? Виявилося, що сьогодні багатьох елементів для розпису просто не існує в чистому вигляді. Скільки було спроб, скільки помилок! Не одна піч згоріла – просто заплавлялася разом з роботами, що перетворилися на шматок скла. Та нічого, бажання написати пташечку на білому тлі миски було більшим за всі помилки.

І знову, і знову Володимир Тихонович пробував, згоріла піч – зробив нову, не вийшли кольори – зробив барвники сам, стекла полива – починаємо все спочатку.

Володимир Слубський не раз дивувався майстерності давніх гончарів. Як вони відчували матеріал, наскільки вони були досвідченими, випалюючи свої роботи не в електричних печах, де можна дослідити вплив кожного градусу, а на дровах, які непередбачувані. А для таких розписаних підполивʼяних робіт – кожен градус впливає на результат. «Але, якщо вони могли, то й я зможу» − вирішив майстер і продовжував працювати.

Час йшов, крутилося гончарне коло, горіло горно, народжувалися нові миски, вкривалися святковим білим ангобом, розцвітали на них соняхи, прилітали пташечки, сідали на гілочки. І от, нарешті, прийшов час показати ці мисочки-сонечка людям.

«Барська кераміка» своєю традицією сягає найдавніших часів, а документальні свідчення маємо з ХVІ століття. На початку ХХ століття третина населення Бару займалася гончарством. Відмінною особливості барських виробів було біле тло, на якому розміщалися сюжетні розписи. Занепад гончарного осередку відбувся у 50-х роках минулого століття. В Бару не лишилося жодного (!) гончаря! Здавалося б, слова «Барська кераміка» завжди будуть асоціюватися виключно з музейними

експонатами, але та мила пташечка, що злетіла з старовинної миски і оселилася у серці майстра, змінила історію. Так одна людина, через десятки років може відродити мистецькі традиції краю.

Побажаймо майстру, щоб його гончарний круг ніколи не зупинявся, щоб руки не боліли, і щоб у серці завжди звучала пісня пташки.

Наталя СЕНТЕМОН