Не так давно це було, та часу спливло багато. В гарному давньому селі Андрушівка, що колись було містечком, в маленькій «шевченківській» хатинці зібралася ввечері уся родина: тато, мама та п´ятеро діток. Доки мати пораються біля печі, батько беруть до рук «Кобзаря» і починають читати:
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люде,
Роблять лихо з вами.
Принишкли дітки, заслухалися:
Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Затрусилися дитячі плечики від стримуваних ридань, вийшли з берегів солоні озерця дитячих сліз. І більші, й менші втираються кулачками, й середульший Петрусь не може стриматися – плаче.
…Виріс маленький Петрусь, став Петром Васильовичем, але ті щирі дитячі сльози за бідною Катериною не забулися, як не забулася улюблена пісня сусіда дядька Міши «Думи мої, думи мої», яку він завжди співав, завітавши на свято. Не забувся і портрет Шевченка з текстом «Заповіту», що висів у того ж сусіда над столом. Запало все це в душу ще з дитинства і через багато років повернулося в прекрасних картинах на дереві.
Складно сказати, що більше вражає глядачів на виставках Петра Пипи, його неперевершені вироби з дерева чи він сам – високий чорнявий, кучерявий красень з козацькими вусами. Здається, він щойно зійшов з однієї зі своїх картин. І десь неподалік чекає на нього кінь − вірний друг .
В дитинстві Петро дуже любив малювати, навіть бігав у сусіднє село до родича брати уроки. А ще мріяв про море, якого ніколи не бачив. Звичайно, мрія про далеке й небачене перемогла, і хлопець після 8-го класу вступив до Херсонського морехідного училища. Вже виднівся йому безкраїй обрій океану, вже відчував на обличчі дотик ніжного морського бризу, та батько вирішив інакше: «Малий ще, закінчи 10 класів – тоді й відпущу».
Ходити в школу ще 2 роки за 5 кілометрів в інше село – стало справжньою мукою. З горем пополам закінчив ті 10 класів, та куди поступати, як скоро до війська. І дома сидіти нема як. А тут, як по замовленню, дізнався Петро, що при Вінницькому обласному центрі народної творчості працюють курси художників-оформлювачів. Відучився там і пішов на службу. Час злітав швидко, і ось вона – свобода! Нарешті – на море!
Морські подорожі виявилися не тільки школою життя, а й школою художньої майстерності. Йшли в море на півроку й на довше, командою в 100, 200 чоловік. А робота – вісім днів через вісім. Вільного часу стільки – більше такого в житті не було! «Дивлюся на екіпаж, вибираю «ландшафт обличчя», яке мене цікавить і малюю. Буває, що про якесь обличчя тижнями думаю, розгадую його. Та малював тільки тих, хто мені подобався. Будь-кого малювати не буду» – згадує Петро Васильович. Тут-таки він вперше спробував зробити щось з дерева. Мандри екзотичними країнами надихали на створення таких самих сюжетів: ліани, страуси, мавпи, фігурки африканців, маски. Виходило ще не дуже, але бажання працювати не зникало.
Добре було в морі, та весь час хотілося додому, на рідну землю. Після десяти років мандрів Петро повернувся на берег і зустрів свою другу половинку Вікторію, яку і до сьогодні інакше як «сонечко моє» не називає. Зрозумів, що це Вона з першого погляду. І не сумніваючись, вже при другій зустрічі сказав дев´ятнадцятирічній дівчині: «Поїхали зі мною на край світу». І вона відразу погодилася. «Краєм світу» виявилася рідна Андрушівка, де вони побудували хату біля самого лісу, де народилися два синочки Роман і Андрій, і де вони створили свій маленький рай. Петро Пипа почав працювати лісником. Дерева навкруги – скільки хочеш, а часу – обмаль. Діти, робота, домашнє господарство. Та все одно час від часу брав малих дітей на мотоцикл і їхав з ними у ліси, у поля, де насолоджувався дикою природою і робив етюди, писав пейзажі.
Аж ось сини виросли, вивчилися, роз’їхалися. Лишилися Петро Васильович з дружиною вдвох. Тоді дістав з горища етюдники і старі фарби, яким по 30 років, і почав малювати. Заодно і різьбу згадав. А тут і потрібна зустріч сталася. Правду кажуть– вчитель з´являється тоді, коли учень готовий. Два роки вони не могли знайти один одного. І от, нарешті, Петро Пипа познайомився з різьбярем з Погребища Дмитром Храбаном. Одного уроку вистачило Петрові, щоб зрозуміти свої помилки. Майстер показав йому різні способи роботи стамескою, показав, як правильно заточити інструмент. І – робота пішла…
Як і більшість майстрів з різьби, Петро Васильович створював картини на дошках. Та одного разу, видавши людям дрова з порізаного лісу, побачив, що лишилося багато липових колод: 3-метрових, з напливами, з ґудзями, нерівних, нікому не потрібних. Шкода майстру стало цих дерев. Погрузив він їх на підводу і повіз додому: «щось з них буду робити» – подумав.
Так почалася унікальна серія робіт Петра Пипи на колодах. Добре, що ліс поряд. Тепер майстер навмисне вибирає колоди з ґудзями, напливами, дуплами. Забирає їх додому, щоб продовжити їм вік, перетворити криві стовбури у диво-композиції, сповнені життя. Петро Васильович ставить привезені колоди біля дверей, де весь час ходить. «Ходиш місяць повз них – хоч би що, а потім раптом бабах – і є! Побачив, що у тій колоді заховалося. Тоді кидаю все і починаю різати» – ділиться майстер.
Спочатку він знімає з дерева старий одягкору, відкриваючи світові гладеньку шкіру теплих золотистих відтінків, а тоді суцільно вкриває його різьбою. Сюжет гармонійно вписується в саму фактуру дерева: маленький сучок стає коров´ячим вухом, більший – віссю воза, ще більший – головою вола.
Талановитого майстра помітила начальник погребищенського відділу культури Галина Кравчук і привезла його роботи на виставку в ОЦНТ. Методист Центру Олександр Свіргун відразу звернув увагу на майстерно зроблені роботи і вирішив поговорити з автором. «Не ріжте ви цю Африку, дайте нам краще українське село» – попросив Олександр Федорович.
«Добре» – погодився різьбяр, а у самого в голові відразу виникла думка: «Українське село – це ж Шевченко!» Повернувся додому, взявся за роботу – і понеслося. «Я не міг зупинитися» – розповідає Петро Васильович, – «Просто клапан якийсь відкрився!»
З того часу, протягом багатьох років, натхнення не покидає Петра Васильовича. За цей час ним створено десятки прекрасних робіт, більшість з яких розповідають про історію України, про побут українського села, про героїчні подвиги козаків.
Майстер зробив багато картин про козака Мамая. Завжди з конем-вірним другом, з кобзою та шаблею. А десь на задньому плані обов´язково є дівчина, що чекає на милого, хатка батьківська під вишнею та могила козацька з хрестом. А ось картина «Кобзар». На цільній деревині, без використання фарб, майстром створено досконале «полотно», на якому є і небо, і хмари, і кручі, порослі травою, і річка з крутими берегами. Попереду в траві пасуться ягнята, а біля води сіли відпочити кобзарі. На обличчі видно задуму, в тілі відчувається втома. А в траві – квіти, серед яких ви з легкістю впізнаєте волошки. Така витонченість – і художня, і психологічна властива всім роботам Петра Пипи. Вони осяяні внутрішнім теплом, любов´ю до дерева, до персонажів.
Ось ще одна картина в дереві «Мені тринадцятий минало». Хлопчина лежить на галявині серед ягнят, прикриваючись рукою від сонечка. А сонечко неначе розлилося по всьому світові. Такий ефект створюють «мазки» різцем по всьому тлу картини, і золотисте дерево неначе мерехтить сонячними бліками.
Петро Васильович, створюючи багатопланові роботи, вміє на одній картині вмістити стільки інформації, що її можна читати годинами, насолоджуючись одночасно паралельними сюжетами, майстерністю виконання, теплотою фактури і внутрішнім теплом роботи, яке майстер вклав у свій твір.
Є у Петра Пипи ще одне захоплення – дряпанки. Почалося воно теж не без допомоги обласного центру народної творчості. На одній зі своїх виставок у світлиці Центру майстер побачив дряпанки відомої майстрині з Могилева-Подільського Марії Гоцуляк. Петро Васильович таке бачив вперше, але зацікавився відразу. Зідзвонився з майстринями з Могилева, дізнався про техніку і відразу взявся за роботу. Спочатку робив дряпанки на релігійну тему – попереду була Пасха. Згодом створив колекцію з 30 гетьманів України, яка зараз зберігається в музеї Насті Присяжнюк у Погребищі. А 3 роки тому зробив 12 автопортретів Шевченка. Думав, що на цьому шевченківська тема закінчиться, але пізніше, ближче до 200-річного ювілею Кобзаря у Петра Васильовича виникло бажання створити 200 дряпанок з сюжетами на шевченківську тему. Почалася робота, а часу обмаль. На запитання скільки дряпанок в день робив майстер, чую відповідь: «В ніч, в ніч робив, а не вдень. Бо вдень у мене хазяйство ( а воно у Петра Васильовича чимале: кобила Одарка, кролики, свині, кіт Тарасик, старий пес Фунтик, кури, гуси (для дряпанок), качки, декоративні голуби і величезна пасіка). А ще вдень я займаюся різьбою, бо не можу без цього. А вночі спочатку робив по одній дряпанці, а тоді зрозумів, що не встигаю і почав робити 2-3».
Складно уявити, як можна було зробити стільки мініатюрних шедеврів. Навіть враховуючи, що гусяче яйце, на яких Петро Пипа видряпував портрети Шевченка і сюжети за його творами, не такі крихкі і ніжні, як курячі, все одно воно будь-якої хвилини може тріснути, тільки-но майстер трохи збільшить тиск голки чи леза. Та й робота ця, як і різьба по дереву, без права на помилку – нічого не виправиш, не замалюєш. Тільки глибока внутрішня мотивація, величезне прагнення втілити мрію, можуть дати терпіння і витримку для створення таких робіт.
Паралельно Петро Пипа створив триптих в техніці горельєфного різьблення. Центральна картина присвячена темі заслання поета. Внизу по центру бідні казахські діти-байгуші протягують ручки до глядача з німим проханням про милостиню. Вище ми бачимо сільську хату і людей, що зійшлися погомоніти біля тину. А над ними – портрет Шевченка, обрамлений калиною. Незвичний портрет – тут поет з бородою, саме такий, яким він був на заслані. А за ним на задньому плані, як згадка і туга за батьківщиною, пливе човен морем і видніється вдалечині церква.
Сповнений енергії майстер не перестає мріяти про щасливу долю нашої країни. Не чекає, як в народі кажуть, «манни з неба», розраховує тільки на власні сили, бо з дитинства звик працювати. Петро Пипа мріє про те, щоб було кому передати в спадок свої вміння вселяти життя в дерево, давати йому друге життя і радувати своїм мистецтвом всіх небайдужих до прекрасного.
Провідний редактор ОЦНТ
Наталя СЕНТЕМОН