Чисті помисли, світла душа, золоті руки – це все про неї, про Міщенко Фросину, заслуженого майстра народної творчості, члена Національної спілки майстрів України з квитком №1.

         Вона живе і творить так само невимушено і природно, як інші дихають і розмовляють. І, здається, що й народилась вона, як польова квітка, яка несе в собі від народження красу і гармонію, щоб радувати світ.  На тій землі, де річка Соб блакитною стрічкою розділяє Новоселівку і Бубнівку, непересічний талант художниці і майстрині проявився дуже рано. І дарма, що не було ні щіточки, ні паперу, ні фарб, дівчинка знаходила чим розмалювати білу мамину хату у Новоселівці.  Згодом її дядьки, знамениті гончарі Герасименки,  помітивши неабиякий хист племінниці, навчили її саму, що вміли самі – робити чудовий посуд та розписувати його.

         І тоді з рук тендітної дівчини почали з’являтись її дріботушечки: веселі баранці, пташечки, коники. А на кониках – ще й вершники, один на другого не схожий, бо кожен з характером. І дарма, що в умовах колгоспного ладу це не вважалось за роботу, що треба було заробляти трудодні, що хист не вміли цінувати, – ніхто не зумів загасити прагнення до творчості, потягу до тієї незвичайної глини, з якої народжувались дива: спочатку – в уяві, а згодом – в теплих натруджених руках, які вміли робити лише добро і красу.

         З якою любов’ю жінка вимальовувала своїх казкових півників, свої горнятка і гладущечки! Не відступаючи від традицій, прибирала їх у звичні барви – білу, зелену, чорну, притрушувала тією відзігорною фляндрівкою, щоб всі впізнавали, що це бубнівська кераміка, що нею славиться рідна Гайсинщина.

            Все життя вона живе у злагоді із собою, в тій, недосяжній для багатьох гармонії.

         Подільське сонечко наше, Фросино Іванівно! Живіть і творіть на радість людям, даруйте їм тепло своєї прекрасної душі. Будьте взірцем для них в житті і творчості. Хай кожен день Ваш буде осяяний натхненням і людською вдячністю. Хай в серці квітне радість творення – нині і завжди.