Народні килими Поділля привертають увагу дослідників етнічної культури українців з кінця ХІХ століття, коли наші килими вперше з’явилися в експозиціях Всесвітніх промислових виставок в Парижі, Чікаго, Берліні, Санкт-Петербургзі. Компетентні музейники Західної Європи і Америки одразу збагнули унікальну цінність артефактів етнічної культури українців і кинулися скуповувати для музейних і приватних колекцій українські писанки, вишивки, гончарні вироби і, ясна річ, килими та плахти. В результаті такої експансії з України було вивезено значну кількість найкращих творів, які безслідно зникли в музейних і приватних сховищах, ставши недоступними для науковців і дослідників. Вітчизняні музеї спохопилися і стали створювати власні колекції предметів нашої народної культури. Починаючи з 1905 року і пізніше, виникли килимові збірки в Києві, Полтаві, Чернігові, Катеринославі (нинішній Дніпро) й інших містах України. В 1919 році Густав Брилінг спільно з вінницьким художником В’ячеславом Коренєвим започаткували Вінницький краєзнавчий музей, в якому, окрім іншого, було зібрано значну колекцію народних килимів. Лиш невелика частина тої збірки збереглася, колекція зазнала втрат під час Другої світової війни.

Напередодні Дня незалежності України в виставковій залі Вінницького обласного краєзнавчого музею відкрилася виставка килимів з власної колекції та зібрань Обласного центру народної творчості і приватних збірок. Серед виставлених килимів переважна більшість експонувалися вперше. Будь-який народний килим є твором монументального мистецтва і візуальна дія його в експопросторі дуже потужна. Отже, виставкова зала музею на певний час набула неповторного вигляду, килими своєю повномасштабною присутністю наповнили простір органним звучанням своїх орнаментів і образів.

Народні килими Поділля посідають особливе місце в загально-українському контексті. Образотворча традиція зберегла тут образну мову тисячолітньої давності не тільки в килимарстві, але і в вишивці сорочок і рушників ми не знайдемо аналогів в інших регіонах. Також, дослідники вважають Вінниччину своєрідною Меккою гончарства. Причина такого потужного прояву духовної культури в нашому регіоні формувалася дуже давно. Видатний український археолог Валентин Даниленко відкрив для світу на Поділлі Буго-Дністровську культуру, яка вважається ядром протоєвропейської цивілізації, початком її зародження і формування. Вік Буго-Дністровської культури - понад десять тисячоліть від нашого часу. Не випадково, що на цих же теренах пізніше забуяла культура Трипілля-Кукутені, відгомін якої можемо бачити в сучасному народному мистецтві подолян і не тільки подолян, а всього нашого народу. Не виключення і подільське народне килимарство, що несе в своїх орнаментних композиціях образотворчу традицію трипільців, історичну назву яких відкрив для нас видатний Олександр Павлович Знойко. Цитую його: «Як з’ясувалося, трипільці на Дніпрі були пеласгами Гомера, протолатинянами й безпосередніми попередниками антів і русі.» (О.П.Знойко. «Міфи Київської землі та події стародавні». К., «Молодь», 1989. Стор. 15). Отже, пеласги, лелеги, етруски, анти, тиверці і уличі, русь - це історичні назви одного і того ж етносу, який сьогодні називають українцями. Назву Україна нам дали сусіди, зневажливо - периферія, околиця, бо сусідам закортіло зліпити з чужих земель новоявлену імперію. Ми ж цю назву спокійно прийняли і, освятивши її своєю та чужою кровію, поставили на п’єдесталі історії як священу і недоторкану. І запорукою нашого безсмерття завжди буде наша мова, звичаї і духовні традиції, як незаперечні факсиміле нашої ідентичності. Тому нам слід уважніше сприймати свою етнічну культуру, бо іноді ми нехтуємо бабусиним рушником чи килимом, як утилітарною річчю, що втратила споживчу функцію і викидаємо бездумно на смітник. Чужинці ж, навпаки, прагнуть наші етнічні раритети заховати від нас же самих, адже так формується в нашій свідомості відчуття меншовартості. Нам щедро підсовують пластмасову «Барбі» замість споконвічної ляльки-мотанки нашого дитинства, загадкової і таємничої, з якою весь вік можна вести розмову про найпотаємніше, яка спроможна будити дитячу уяву і фантазію, формуючи таким чином в дитячій душі дорогоцінні творчі потенції.

Етнічна культура українців формувалася і зберігалася переважно в селянскому середовищі, яке стабільно сповідувало сталість традицій і звичаїв. Але під кінець ХІХ століття в суспільстві стаються радикальні зміни, породжені технічними і науковими здобутками, які по наростаючій тенденції розвитку продовжуються і понині. В результаті таких змін патріархальний уклад сільського буття став руйнуватися комунікативним вторгненням, в село стали проникати міщанські риси і смаки життя. Прагнення селянина жити краще і легше зародило тенденції наслідування міщанському укладові побуту, що мало подекуди згубні впливи на прояви споконвічної традиції духовної творчості, особливо в народних художніх ремеслах і промислах. Саме ці впливи породили новітні прояви в художньому образотворенні, що вилилося в зміну орнаментальної культури. На переломі двох віків, ХІХ і ХХ століть, в творчості майстрів все більше і більше набуває популярності, так званий, «брокарівський» орнаментний стиль. «Брокаризм» в орнаментиці живий і понині. Цей низькопробний чужинецький стиль заполонив і народне килимарство. На виставці, про яку ведемо мову, присутній один зразок цього стилю. Цей килим по формі орнаментної композиції і особливо по змісту своїх образів програє великою мірою тим килимам, що в даній експозиції висять поряд з ним. «Брокарівський» стиль може при талановитому вирішенні досягти певної декоративної привабливості і досконалості, але в ньому початково криється легковажна мета прикрашення, як самоціль. Його «красивість» порожня по змісту, вона не несе глибини образу, яку несе і таїть в собі будь-який килим майстра з Яланця. На виставці такі килими всі решта. По змісту будь-який традиційний народний килим − це епічний твір, прочитати який можливо в повній мірі лиш тоді, коли знатимеш значення кожного складового елемента його образної композиції. Тут слово «образний» вживається не випадково і не для красномовності, а цілком правомірно, бо кожний ромб, розетка чи інша геометрична конфігурація криють в собі первісну міфологію, вік якої сягає тих тисячоліть, що відділяють нас від доби, так званого, пізнього палеоліту. В палеоліті зароджувалися зерна нинішнього європейства і в тому процесі наші пращури були першопроходцями і основними творцями його. Наші килими і писанки − мовчазні свідки того, бо безсловесно говорять з нами мовою знаків і символів. Тому кожен майстер, який насмілюється взяти до рук писачок для розписування писанки, мусить усвідомлювати міру відповідальності за чистоту знакової і символьної мови своїх далеких пращурів, бо через ті знаки і символи вони здійснювали утвердження в цьому світі високих принципів і ідеалів Життя, високі і непересічні істини і знання. Ми іноді легковажно споглядаємо творіння майстрів з позицій невігластва, яке породжує нікчемне відношення до нашої етнічної культури, що само по собі тягне негідні наслідки. З цієї причини наша культурна спадщина зазнала важких і незмірних втрат. Всі ті чужі зайди, що прагнули панувати над нами, дуже старанно піклувалися про сон нашої душі, завжди боялися нашого пробудження, бо знали - пробудившися, ми рабувати не будемо. Про ціну споконвічної духовної волі знали і наші благородні пращури, тому так дбали про спадщину, тому так старанно творили ті невмирущі знаки і символи, щоб прочитати їх могли тільки ми, прочитати серцем і душею.

Пишаймося, шануймо, бережімо і надихаймо власне життя тим високим смислом, яким жили і обезсмертили себе наші далекі пращури. Це не надута високопарність слів, це істина, усвідомлення якої буде завжди рятувати нас в лиху годину. Вона гартувала могутній дух козацтва на Хортиці, яке героїчною легендою вписане на скрижалях нашої історії, Ця істина полум’ям горіла в юних серцях під Крутами. Цією істиною зігрівалися мужні патріоти в лісах Карпат і Волині 1940-50-х рр. Це вона підняла нас на Революцію Гідності. Вона постійно жива і завжди буде нашим дороговказом. Висловлююся пієтетно і високим стилем, тому що надихаюся виставкою килимів майстрів Поділля. Завжди буду прагнути відкрити вашим серцям і душам, дорогі земляки, нашу велич і життєдайну красу нашого народу. Нині, як ніколи, нам потрібен звитяжний дух і сміливість, духовна енергія і оптимізм.

Народне килимарство майстрів-подолян в загальному річищі української культури виділяється самобутньою неповторністю художнього стилю і ємким змістом образотворення, про що говорилося вище.

Серед інших регіонів, де активно проявлялося  народне килимарство, Поділля виділяється розмаїттям килимарських шкіл. Деякі, з них мають точне географічне визначення, але для більшості встановити місце знаходження поки що не вдається. Вінниччани пишаються тим, що мають тривалу традицію проведення обласних  виставок народного мистецтва, починаючи з 1949 року. В сорокові роки були живі ще чисельні свідки і очевидці килимарського промислу, а селянські родини мали в себе унікальні пам’ятки килимарства. Та, на жаль, момент і можливості були втрачені з причин владної політики, що активно викорінювала всілякі ознаки етнічної самобутності. Стаття такого змісту, як ця, забезпечила б авторові в 40-х роках тривалий концтабірний термін заслання в некомфортних кліматичних широтах. Я до того, що в широких масах був присутній летаргійний душевний стан, який вводить в коло найнеобхідніших інстинктів бажання вижити. Лиш в роки незалежності Вінницький центр народної творчості має можливість і певну розкіш формувати власну колекцію творів народного мистецтва, зокрема і килимів. Недалекий час, коли ОЦНТ буде спроможний в столиці показати розкішну виставку народного килимарства Поділля і, як вже бувало не раз, дивуватиме киян високістю подільської культури. Варто лиш згадати перші вінницькі виставки під рубрикою: «Мистецтво одного села» в Українському Домі в Києві в 2000-му і пізніших роках. Тоді кияни навть запідозрили вінниччан в шахрайстві, бо їм важко було повірити, що ми справді привезли мистецтво лиш одного села Війтівки. Авторитетні експерти висловлювалися, що вінниччани зібрали твори зі всієї області і видають їх за творчість майстрів одного села. Та коли наступного року мешканці с.Стіна заповнили Український Дім незабутніми піснями і творами своїх майстрів, експерти були змушені замовкнути, тому що стіняни привезли речі, які мають суттєво інший характер, ніж мистецтво майстрів села Війтівки, що було перед цим. Я навмисне детально зупинився на цьому історичному для культури Вінниччини факті, щоб продемонструвати нашу малу обізнаність із рівнем народної культури власного краю. Чого гріха таїти, Вінницька обласна адміністрація теж мала сумнів − чи спроможемося ми гідно виглядіти в столичному престижному Палаці мистецтв. Спромоглися, ще й як! Всі намагання Міністерства культури України поширити таку вражаючу традицію на інші області  захлинулися в неспроможності як організаційній так і в потенційній наявності артефактів рівня вінницьким. Зовсім не маю на меті хвалити своє болото, як трясогузка. Тут наведено історичні і достовірні факти, вони гріють моє патріотичне серце тим грандіозним успіхом культури нашого краю, який ми мали можливість досягти і пережити. Це високий показник на підтвердження істинності тих духовних критеріїв, про які часто говориться на презентаціях виставок.

Проблема етногенезису українців-русичів майже два століття привертає увагу вітчизняних, і не тільки вітчизняних, дослідників. Хфедір Вовк, Вікентій Хвойка, Валентин Даниленко, Юрій Шилов, Микола Чмихов, Олександр Знойко, Анатолій Кифишин, М.З.Суслопаров та ін. вписали золоті сторінки у вітчизняній історичній науці, заклавши міцний фундамент для подальших відкриттів і наукових здобутків.

Дослідники українського народного килимарства 1920-х років справедливо бідкалися складністю проблем в обгрунтуванні і з’ясуванні походження орнаментики в килимарстві. Одним із перших вчених, який переймався такими проблемами, був Данило Щербаківський. Він писав: «наукова розробка орнаментики українських килимів настільки запізнилася, що експонування неможливо провести так, щоб воно дало більш-менш повну картину еволюції українського килима.... Неможливо укласти його в певну схему, визначити топографічні відмінності, характерні риси головних типів килимів кожної місцевості, знайти хоча головні етапи загального еволюційного процесу орнаментики, розвитку килимового виробництва... Накреслити еволюційну схему розвитку українського килима, зазначаючи певні хронологічні рамки, зараз трудно. Це потребує цілої низки підготовчих публікацій та розвідок.»  Нинішній стан справ в трактуванні походження орнаментики суттєво змінився завдяки працям і публікаціям вищенаведеного переліку вчених. З певністю і очевидністю бачимо трипільський слід в наших орнаментах. Разом з тим нам тепер відомо, що трипільці є нащадками традицій, які формувалися на наших теренах в часи палеолітичної стоянки в Мізині, яку відкрив і дослідив Хфедір Вовк. Від нас, нинішніх, до часів Мізинської стоянки віддаль понад двадцять тисячоліть. Вражає! Мізинський браслет з кістки мамонта покритий філігранним меандровим різьбленням, яке один до одного тотожне з сучасною подільською вишивкою низзю. Які ще аргументи потрібні для підтвердження нашої автохтонності на нашій же споконвічній землі?

Ленінградський дослідник подільського килимарства 1920-х років Борис Крижанівський висловив гіпотезу про румунські паралелі в подільському народному килимарстві, стверджуючи таким чином про запозичення подолянами у румун орнаментних мотивів. Ніякого запозичення не існує, а є беззаперечний історичний факт про те, що румуни як і подоляни є прямі нащадки культури Трипілля-Кукутені, і для румун, і для подолян то є наша спільна материзна. В цьому і криється причина подібності в орнаментиці подільського і румунського килимарства.

Дарма, що маємо різні мови, які дуже не схожі між собою. Річ в тім, що румуни в минулому мали свою рідну назву − даки. В результаті колонізації Дакії римлянами, дакійці поступово втратили свою мову і заговорили своєрідним «суржиком» латини. Поступово латинський «суржик» еволюціонував до рівня сучасної румунської мови. Ось чому тепер румуни-даки видаються нам чужими, проте, занурившись в їх автентичне народне мистецтво, маємо незаперечні докази нашої етнічної спільності в минулому.

З кожним успішним кроком в дослідженнях подільського народного килимарства відкриваються все ширші горизонти і перспективи, яснішає ступінь осмислення нашого етнічного родоводу, все чіткіше проступають обриси тої страшної пітьми, в яку ми були загнані історичними обставинами, все радісніше почуватися вільними і незалежними з розправленими раменами і впевненою ходою в майбутнє. Освітлюймо свої душі істиною і знанями, в тому запорука нашої незборимості. Рядова і скромна виставка подільських килимів в виставковій залі обласного краєзнавчого музею спроможна освітити нас тим світлом, що його так майстерно і мудро заховали для нас наші дуже далекі, але безмежно рідні нам пращури. Наші килими, вишивки, писанки, миски є тим невмирущим птахом-феніксом, що з попелу відроджує до життя нашу етнічну пам’ять. В тому криється принада наших колядок, щедрівок, веснянок, гаївок, колискових і безлічі інших пісень і мелодій. Наша етнічна культурна спадщина густо запліднена духовністю, що засівалася в лоно душі нашими далекими дідами-прадідами.  Кожен працівник культури має сповідувати свою священну місію жертовного служіння своєму народові і розуміти, що в його діях і справах немає другорядності, що його труд освячений великою любовію до краси. В тому його радість і найвищий гонорар. Усвідомлюючи себе таким чином, ми ніколи не впустимо в свою душу розпач і зневіру, навпаки, там назавжди пануватиме воля, духовна міць і радісний поступ до мети. А мета в нас найвища- Воля, Незалежність і Процвітання України-Руси серед братніх народів всієї планети.

Заслужений діяч мистецтв України,

мистецтвознавець

Володимир ТИТАРЕНКО