З-поміж різних видів діяльності людини як члена суспіль­ства художня ді­яльність посідає одне з чільних місць. Вона прикрашає життя й, таким чином, служить йому, возвеличує його, робить важли­вішим, значущішим. У цьому сенсі й художник стає слугою народу, спільноти та держави. У розумінні великого значення мистецтва для суспільства, на­роду й держави говорять про національне мистецтво. Наці­ональне мистецтво — це мис­тецтво, що має безпосередній стосунок до життя певного на­роду й певного часу.

Початок будь-якого мис­тецтва криється в почуттях і настроях людей. Тому воно завжди суб’єктивне і діє тільки знайомими людині образами, передає враження, що їх отри­мує той чи інший художник, на­род чи суспільство, до речі, на­слідує формам, фарбам, рухам, словам, що сприймаються із зовнішнього світу, створюють ілюзію людських пристрастей і почуттів. Привнесення мистцем суб’єктивного характеру при передачі явищ природи власне і творить те, що називається сти­лем, — звідси й походить таке надто вживане слово «стиліза­ція» як прояв стилю. Стиль — це характер, манера або почерк художника; стильний твір — це той твір, на якому природно і вільно закарбовується душа його творця. А позаяк кожен ав­тор живе у певному часі у зна­ному колі людей творить за пев­них обставин і з певною метою, то в кожному стильному творі відбивається дух часу, умови й мета його створення. Іншими словами, стиль художника не має суперечити характеру або стилю всього суспільства, бо як кожна людина і самостійний художник має свій стиль, свою духовну й тілесну організацію, так має його і суспільство в ці­лому, об’єднане державними , економічними або національ­ними інтереса­ми. Кожен сві­домий народ завжди живе і відчуває усе по-своєму — не так, як народи з іншим життє­вим укладом.

Життя й істо­рія свідчать, що без особливого укладу життя і без мистецтва не було жодного народу. Будучи могутнім засо­бом спілкування і єднання людей, пробудження і плекання в них альтруїстичних нахилів, мис­тецтво завжди посідало в жит­ті одне з най­важливіших місць. Водночас у різних народів мистецтво зачіпає різні теми, говорить різними фарбами й формами, навіть інакше роз­виває однакові мотиви. Зовсім осібне мистецтво було й є у греків і ассирійців, єгиптян і ки­тайців, японців і європейських народів.

Має бути і справді є свій ху­дожній стиль і в народу україн­ського.

Український народ розпочав розвивати його разом зі своєю національною культурою ще 10 століть тому. Характерні осо­бливості цього стилю (колорит, малюнки, композиція) проявля­лися ще в глибоку пору худож­ніх запозичень із Візантії, а роз­винулися в епоху великих рухів українських мас (ХУІ-ХУІІІ ст.), що зобов’язані були захи­щати свою національність і віру од чужоземного насилля. Життя і психологія українського наро­ду набули в ту пору особливого забарвлення, і художня діяль­ність українських майстрів була доволі різнобічна, оригінальна і збігалася із загальним настро­єм. Назагал мистецтво тоді було в пошані. Різниці між майстром і мистцем у старій Україні не було: окремі цехи й їхні асоці­ації виконували різноманітні художні та ремісничі роботи, — як вислід, усі ужиткові пред­мети були художніми, і, таким чином, відбувався естетичний розвиток суспільства.

Але в XIX столітті в Україні настав важкий час денаціона­лізації, спотворення і знищен­ня народних звичаїв, пісень, музики, мистецтва. Однак це ще доконечно не змінило духо­вності українства, не знищило ще багатих задатків минуло­го художнього господарсько­го життя, бо воно в силу своєї природи надзвичайно живуче. Мистецтво, як свідчать збере­жені пам’ятки, ніколи ніде не припинялося, — то процві­тало, залежно від тих чи тих соціальних умов, то зани­кало, але не вмирало. Вми­рало воно тільки зі смертю самих народів. Про мис­тецтво України ми маємо усі дані говорити, що воно живе. Наш простий україн­ський селянин ще ставиться до нього з особливою пова­гою. Своєю тисячолітньою практикою він виробив вишу­каний смак і сформулював важ­ливі й оригінальні естетичні принципи.

Художня винахідливість і фантазія українського народу втілювалися насамперед у різ­номанітних предметах і речах домашньої вжитку. Ними він прикрашає і урізноманітнює своє монотонне життя. Візь­мемо, до прикладу, одяг. Не­зважаючи на те, що зникають національні строї, Україна над­звичайно багата ще всілякими різновидами народних капта­нів, свит, гунь, кептарів, лей­биків, опанчин. Майже кожне село характеризується іноді різ­кими, а часто помітними лише досвідченому окові відмінно­стями в стилі, але, незважаючи на таку розмаїтість, всі вони пройняті одним духом, стилі­зують один місцевий матеріал, запозичені форми пристосо­вують все-таки до місцевих елементів, відображають місцеві кліматичні умови і побут, релігію, історію й економічне життя. Так само і з іншими царинами народного побуту — на­приклад, архітектурою. Біла хата, одна й та ж у сво­їх основних особливостях, відома на всьому україн­ському обширі: від Карпат­ських гір до Кавказу і більше ніде, але яка тут різноманіт­ність архітектурних деталей (колонки, димарі, фронтони, рундуки, лутки дверей і вікон, сволоки і кронштейни балок і стропил) і стінних декорацій! І всі ці прийоми архітектури та­кож стилізують місцевість.

Чудово, що селянина не обтяжує бідність, не обмежує недосконалість інструментів, із якими він працює, ні довго­тривала та клопітна процедура виготовлення фарб.

Почуття задоволення — той імпульс, який бадьорить його в цій малопродуктивній роботі. Усі ці прикраси потрібні наро­ду для задоволення естетичних його нахилів; у них він може розповісти, означити за допо­могою ліній те, що для нього цікаве і що він пережив у своє­му тисячолітньому житті.

Життя народу разом зі стилізацією форми витво­рює стилізацію духовну. Душа людини може відчу­вати себе такою, що злила­ся з природою, і наш народ також живе із природою. Уподібнює природу собі, звертається до природи як до собі подібної істоти й чує, розуміє її голос, проникає і її душу. Символіка, мітологія і народні сказання України – це результати тієї ж стилізації природи, яку наш народ відчу­в по-своєму, стильно – особли­вим і оригінальним чином.

Завдання українських ху­дожників і полягає в тому, аби тримати і розвивати те, що створили почуття і розум на­роду. Вони повинні продовжу­вати розпочату народом справу узагальнення, відбору найсут­тєвішого, повинні прагнути ви­брати найчистішу форму, пре­зентуючи її в лінії, в рисункові, — але так, щоб художню мову зрозуміла уся поспільність, до якої приналежать, бо у проти­лежному випадку, коли інди­відуалізм художника набирає абсолютно незрозумілих інти­мних форм, сам художник пе­рестає бути ним.

Іноді, проте, лунають голоси, що насправді про національ­ність у мистецтві нічого пі­клуватися, тому що справжня національність — потрібна і природна властивість кож­ного самостійного худож­ника; що художник, нале­жачи по крові до будь-якого народу, мимоволі вносить у свої твори іноді навіть за­надто багато національного. Це можна говорити, в уся­кому разі, не про Україну, а тільки про ті суспільства, що живуть здоровим національним куль­турним життям, котрі мають свою державність, і про тих художників, що ставляться до своїх національних обов’язків уповні свідомо.

Скажуть ще, що ніхто не має права видавати які-небудь приписи чи накази мистецтву, вказуючи йому дорогу, бо абсо­лютного ідеалу, правильного і обов’язкового для всіх народів, у мистецтві нема. Нехай так, але не треба випускати з поля зору, що людина — істота соціаль­на, і від середовища залежить, які почуття й думки викликає в ньому той чи той предмет. Не­зважаючи на всі індивідуальні особливості, є загальні закони психічного життя, за межі яких жодна людина вийти не може. Таким чином, позаяк довкіл­ля для більшосте індивідуумів певного кола сприймається однаково, існують і естетичні норми, котрі можна висловити якщо не в категоричній, то в не­гативній формі.

Безумовним насамперед є те, що художник не має бути у про­тиріччі з народним мистецтвом. Навпаки, народна творчість — це те чисте джерело, з якого і слід черпати. Народна творчість дає матеріал для найрізноманіт­ніших видів мистецтва, і поезія Шевченка — найяскравіший доказ, як на народному ґрун­ті може вирости гарне дерево мистецтва.

Однак мистець, що наслі­дує будь-кого, навіть і народ, не може стояти високо. Не ма­ємо також думати, що сучасний український художник повинен звертатися до старого мисте­цтва і створювати, до прикла­ду, речі схожі на мистецтво України XVI-XVII ст. Усе наше життя тепер інше, інші тепер і почуття. Ми можемо захоплю­ватися старим мистецтвом, але маємо лишатися дітьми свого часу. Повторювати або насліду­вати давнину скидалося б на те. Якби поет наших днів послу­говувався мовою Сімеона По­лоцького або Славинецького. Таким чином, національному мистцю варто звертатися голов­но до сучасної творчості роду або до тих залишків старовини, котрі ще пов’язані із сучасністю й до решти не знищені.

Водночас недосконалість і деяка грубість народного світо­гляду і мистецтва не повинні обмежувати художника, бо він призначений до того, щоб їх ошляхетнити. Народне мисте­цтво часто вражає нас своєю сутністю, задумом, начебто во­лаючи про допомогу, що так її потребує. Заодно треба мати на увазі, що власне досконалість форми не є такою потрібного для того, аби твір мистця був прекрасним. Твори мистецтва можуть бути й посередні, хоча в основі сюжету — прекрасні форми («Персей» Канови), і, навпаки, можуть бути художні шедеври, що представляють по­твор («Предтеча» Донателло).

Щодо сюжетів, достойних мистецтва, потрібно сказати: понад усе небезпечна для ху­дожника безідейність. Але, зви­чайно, це не означає, що мис­тець повинен брати свої теми з літератури і тільки ілюстру­вати нею думки і сцени. Чисті літературні ідеї тут недоречні, і це чудово видно на багатьох полотнах російських «перед­вижників». Нам ближчий і до­рожчий вільний, самостійний художник, художник-громадя­нин, який співає про горе і ра­дість, про потреби і прагнення рідної землі, що чуйно прислу­хається до незрозумілого для багатьох гулу суспільного жит­тя. Твори художника, що свідо­мо прагне втілити ідею в життя, наблизити дійсність до ідеалу, зникнуть безслідно і не терпіти­муть докорів у тенденційності. Ідейність і настрій нададуть змістовності пейзажу. Якщо жанр порівнювати з епосом, що в ньому головний елемент — це розповідь, то пейзаж — істинна лірика мистецтва образотворчо­го, що в ньому головну роль ві­діграє настрій. Так, змістовним і національним може бути не тільки жанр, а й краєвид — кар­тина природи й місцини рідно­го краю, бо відомо, що гідність стильного твору мистецтва за­лежить не тільки від того, що воно буде висловлювати, а й від того, як воно буде вираже­но. Стиль у творах мистецтва істинно являє все.

Для мистця важливо також не ставати у протидію до ос­новних принципів народного мистецтва, що проступають у характері й розташуванні орна­ментів, а також в особливому колориті. Народ, наприклад, ніколи не дозволить собі при­краси одних предметів застосо­вувати до інших, яким вони зов­сім не пасують. Тому й мистець, що прагне працювати в націо­нальному дусі, не має тих засад цуратися. Вигляд столярних і гончарних орнаментів, що їх використовують художники до золотих і срібних виробів, на­вряд чи буде захоплювати нас. Нарешті, для характеристики духовного портрета народу дуже важливий підбір кольорів, улюблених цим народом, а тому художнику, що прагне бути ві­дображенням духу народу, не варто ігнорувати й цю царину. Тим паче, що українському на­роду добре відомо суто наукове розділення кольорів веселки на основні і складні, відомі й зако­ни, за якими можна отримати додаткові тони, змішуючи ос­новні, а також групування всіх кольорів довкола холодних та теплих тонів.

Мистецтво художника, що зважає на такі обставини і про­никає в найрізноманітніші про­яви життя, буде чудове, оригі­нальне і корисне. Новий час пов’язав мистецтво з категорі­єю корисного. І це не супере­чить суті прекрасного — навпа­ки, ця сутність завжди вкладає в себе і корисне. Для долі, до при­кладу, певного народу або дер­жави зовсім не байдуже, чи зна­йшла вираз своєрідна сутність народного мистецтва в міських і сільських будинках, чи ні. Вже давно зауважили, що мешканці міст зі стильним характерним розміщенням будинків відріз­няються заодно і любов’ю до своєї батьківщини. І навпаки — не мають такої прихильно­сті жителі тих міст, що у своїй архітектурі неоригінальні. Мимо­волі стає зрозумілим, що не можна вимагати від мистецтва служити утилітарним інтересам пропаганди і політики. Проповідь свою мисте­цтво має вести не сю­жетами лише власних творів, а й відповідним їх трактуванням — сти­лем. Святість сюжету не робить річ святою. Можемо не вірити в жахи середньовічного пекла або в блаженство небес, але і тепер ми захоплюємося пекель­ними колами Данте і фресками Фра Анжелі­ко. Словом, корисне й чудове в мистецтві те, що стильне, а стильне те, що оригінальне, що щиро відчуте й пере­жите одним автором або колективним твор­цем, те, що захоплює, запалює, переконливо говорить іншій душі.

На жаль, нічого такого не можна знайти у творчості більшості сучасних художників, «зацікавлених Україною». Пе­реважно це люди, чужі україн­ській національності по крові й духу, і переслідують вони найчастіше лише етнографіч­ні інтереси. Вони всього лише підлаштовуються під смаки пу­бліки, що кидається на крикли­ві ілюстрації простонародних сцені і шаблонних краєвидів із незмінними українськими хатками, соняшниками, маком та тинами. Водночас такі ху­дожники культивують із гуміті «великорусских» елементів і елементів українського народ­ного мистецтва якесь начебто загальноросійське мистецтво, що нівелює національні україн­ські особливості та прищеплює нашому народу чужі йому ху­дожні форми та ідеї.

Унаслідок обрусіння україн­ських художників та інтеліген­ції назагал мистецтво XIX ст. в Україні дало переважно тільки дестилізацію й денаціоналіза­цію життя, народ став цуратися своєї мови і звичаїв, змінювати свій побут, понівечив власну художню творчість. Сучасне художнє життя України пере­буває не тільки в хибному, а й частково в трагічному стані. З тієї ж причини чуже стильності й життя свідомої української інтелігенції. Одяг, декорація кімнат, начиння — все це но­сить характер безладу; у смаках і думках цієї інтелігенції немає нічого безпосереднього й тра­диційного. Мистецтво у відо­браженні сучасної української інтелігенції начебто вичерпа­лось. Багатьом здається навіть, що національне мистецтво геть занепало, але це не так. Озна­ки збіднення насправді треба приписувати не мистецтву, що ніколи не помре, а життю, що відображається в мистецтві. Сумний стан нашого мистецтва — безпосередній відгомін не­втішного стану суспільства.

На жаль, знову-таки, навіть багато хто зі свідомих укра­їнських художників наших днів не відій­шов ще від того ет­нографічного напряму в україн­ському мистецтві, що культи­вувався місцевими й різними заїжджими авторами ще з часів Гоголя, Штернберга, Соколова і Шевченка. Однак ці художни­ки не стоять вже на тому шля­ху показного щастя і достатку, котрий так наполегливо про­вадиться в російській політи­ці й навіть літературі та пресі стосовно України. Вони, оче­видно, усвідомлюють, що для істинного щастя недостатньо скидатися на щасливців, якими нас звикли змальовувати. Вони відтворюють іноді моменти значніші, аніж ті, що опрацьо­вувало попереднє убоге етно­графічне мистецтво. Але ще більше це буде усвідомлюва­тися з розвитком національних прагнень українців долучення художників до народної твор­чості. Українським художни­кам залишається, таким чином, уважніше вдивлятися і вивчати народне життя і його естетич­ні прояви, щоб, перейнявшись певними настроями, самим сприяти розвитку цього життя. Українська інтелігенція і собі повинна відгукнутися на закли­ки художників. Вона має потур­буватися і про те, щоб народ не цурався своєї побутової краси, повинна давати зразки поваги до свого побуту, традицій, уза­галі до стилю і створювати таку атмосферу, котра виховувала б у суспільстві бажану оригіналь­ність, смак, духовний підйом, закликала й спонукала б до ро­боти з інтимністю настроїв. До цієї мети має йти школа, кни­ги, домашній лад, архітектур­ні споруди, твори пластичних мистецтв.

На Заході естетична освіта народу йде врівень із загаль­ною — з усвідомленням того, що такий шлях розвитку найко­ротший і що естетична освіта, крім свого морального впливу на моральний побут народу, — один із бажаних важелів на шляху промислового прогресу й інтелектуального розвитку, а значить, культурності і добро­буту будь-якого народу.

Важливість естетичної осві­ти народу деякі слов’яни вже усвідомили, і приклад поляків показує, як багато це важить, їх закопанський стиль, засно­ваний почасти на запозичен­нях із народного мистецтва українців-гуцулів, тепер дістав повсюдне поширення, а одно­часно з цим підняв цілі області польської промисловості. Те ж, приблизно, можна спостері­гати у Великоросії, де кустарі після ознайомлення з різними удосконаленнями стали свідо­мо і планомірно розвивати своє мистецтво і навіть витримувати конкуренцію на міжнародному торговому ринку. Україна в цьо­му йде ще позаду, а її національ­ним спадком тим часом кори­стується закопанське польське мистецтво і велике російське мистецтво, яке не соромиться видавати українські орнаменти за свої — навіть у школі народ­ного мистецтва в Петербурзі під «освіченим» керівництвом визнаних знавців «великорус­ской» старовини та стилю. Правда, дещо в цьому напрям­ку робиться вже й на Україні (наприклад, у Миргородській художній школі, у школі при київському кустарному складі або ж у кустарній школі княгині М. Щербатової в Немирові), але все це поки що занадто мізерне і ніяк не впливає на виховання мас. У такому разі потрібна не тільки особиста й суспільна іні­ціатива, а й підтримка держа­ви у вигляді субсидій і такого сприяння, наприклад, що його проявляє Австрія, де було вида­но розпорядження про підтрим­ку народних строїв у Галичині, ознайомлюючи народ із най­кращими моделями зникаючих уборів і прийомами їх крою та шиття.

Будемо сподіватися, що скоро турбота про зростання національного мистецтва ста­не справою суспільною і що нинішня розхитаність у під­валинах нашого суспільства, створена збігом несприятливих обставин, — тільки тимчасо­вий і перехідний щабель до тієї славної, можливо, недалекої од нас епохи, коли наші художни­ки, за прикладом майстрів ста­рої України, знову творитимуть глибоко пережиті твори в націо­нальному дусі.

Кость ШИРОЦЬКИЙ