Важко назвати іншу складову народного вбрання, що так виразно відбивала б дух часу, смаки й уявлення людей, особливо їх соціальний стан, вірування, як головні убори. Головний убір, крім захисної, знакової та оберегової, виконував ще й естетичну функцію. Підкреслював станову приналежність, виступав віковою ознакою, а також служив завершенням ансамблю одягу, виконуючи специфічну функцію — функцію увінчування. Як частина цілого він повністю залежав від закономірностей розвитку народного костюму, виявляючи рівень і стан матеріальної культури суспільства.

Як вважає Г. Г. Стельмащук, „у ХІХ – на початку ХХ ст. традиційні головні убори українців остаточно сформувалися і в нових соціально-історичних умовах (капіталізм, загальний ринок) уже не мали перспективи подальшого творення і продовжували існування у сфері традиційного побутування”.

Внаслідок соціально-економічних і культурно-побутових змін, що сталися і відбуваються в новітню добу, багато назв складових одягу, зокрема головних уборів, інтенсивно виходять з обігу, оскільки зникають і самі реалії, для означення яких вони вживалися. А отже ці традиційні назви, що в свій час широко побутували, були знані, входять уже до історичного фонду мови, стають для молодих поколінь невідомими чи маловідомими.

Метою даного дослідження є вивчення локальних особливостей жіночих головних уборів Східного Поділля, зокрема Вінниччини, народних повір’їв, звичаїв та обрядів подолян пов’язаних з ними. Найяскравіше ці особливості проявилися у святкових та обрядових головних уборах кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.

Зрозуміло, що прослідкувати характерні особливості побутування назв, локальні відмінності у традиційних техніках оздоблення та способах виготовлення окремих складових жіночих головних уборів, їх функції та значення у обрядах, способах „накладання” (одягання) спираючись лише на матеріали фондової колекції Вінницького обласного краєзнавчого музею (надалі ВОКМ) неможливо. Тому було опрацьовано етнографічну та фольклорну спадщину науковців, дослідників, краєзнавців, які збирали матеріали про звичаї та одяг українців Східного Поділля, а  також матеріали власних польових записів та студентів Вінницького державного педагогічного університет ім. М. Коцюбинського.

До головних уборів заміжніх жінок належали очіпки, намітки та хустки, їх виготовляли поштучно, використовуючи найкращі матеріали.

Старші подолянки щодня носили чепчики (чепці, каптурі, каптурчики), виготовлені із крамної тканини власноруч. Вони були різної форми: як торбинка на мотузку (с. Іванів (Іванівська Слобідка, Янев) Калинівського р-ну); з клинчиком або без нього, у вигляді м’якої круглої шапочки, на шнурку, щоб добре приставав до голови, з покупної тканини у квіти. Такий головний убір одягали на кичку, із конопляного прядива, під хустку (с. Уяринці Тиврівського р-ну).

Каптурі, чепці були різного кольору, чорні, або рябенькі („у полоску”). Жінки під каптурі волосся „закрутювали” у жгут, скріплювали мотузочком, викладали на потилиці. У фондах ВОКМ  зберігається зелений чіпець із сатину (Т-407), що належав Яцурі Ганні Пилипівні (1891 р. н.), жительці с. Слобода-Ярішівська Могилів-Подільського р-ну.

Святкові очіпки були прикрашені відповідно до місцевих традицій. Так у с. Іванівська Слобідка (Янев) Калинівського р-ну жінки носили вишиті, вибиті білим по білому каптурі. Взагалі, очіпок (каптур, каптурчик, чепчик, чіпець) — давній, обов’язковий головний убір жінки. Для Вінниччини характерні вишиті очіпки, що мають форму берета, округлий верх яких суцільно декорувався квітами, вишитими гладдю.

У фондовій колекції музею є два святкових, обрядових очіпка із с. Тиманівка Тульчинського р-ну (d 20 см, h обідка — 6 см), та очіпок із с. Лаврівка Вінницького  р-ну кінця ХІХ ст. (Т-1281, d 23 см, h 3,7 см), вишиті рослинним орнаментом, вовняними нитками, технікою гладь (фото 5). Ідучи у гості, до церкви, у свята до очіпка одягали прозору намітку, серпанок, через яку просвічувалась вишивка. До обрядових головних уборів подолянок слід віднести перемітку, нафраму, рантух, рубок — різновид наміткового головного убору, шматок видовженого полотна, який завивали („накладали”) поверх чіпця. Для Поділля характерні перемітки з білими рельєфними візерунками на світлому тлі, в яких сполучаються лляні, бавовняні („бамбакові”), шовкові нитки. Візерунки розміщувалися не тільки з країв, а й на смузі над чолом.    

Крім білих, характерних для всієї України, на Поділлі у жінок похилого віку зустрічались сіруваті, жовтуваті й навіть чорні намітки, що було явищем винятковим. На початку ХХ ст. вони практично повністю вийшли з ужитку. Про що дізнаємося із свідчень Г. Танцюри: „До 1900-х рр. зятківські жінки зав’язували („завірчували”) голову не хусткою, а наміткою. Намітка — тонке доморобне полотно (1,5 м завдовжки) білого або темно-бурого кольору. Його спеціально крохмалили і викачували — прасували гарячим, круглим каменем. Пов’язували — „завірчували” теж спеціально, пришпилювали шпильками, донизу попускали в два боки довгі „крила”. Місцевий піп вважав цей жіночий убор за „язичеський” і вигонив із церкви жінок у намітках. Жінки до церкви в намітках уже не ходили, але держали їх у скрині „на смерть”. Старі жінки, умираючи, заказували, щоб їх поховали у намітці. Останній раз жінку в намітці в Зятківцях поховали в 1916 р.  Тобто традиційні головні убори зазнають змін ще у другій половині ХІХ ст., пов’язано це було з релігійними віруваннями.

Тому як бачимо наміток до нашого часу збереглося дуже мало. У фондовій колекції ВОКМ всього 4 намітки: Т-496, намітка (нафрама) (42´270 см); намітка сірувата з Тиманівки Тульчинського р-ну (60´348 см), кінці якої оздоблені тканими синіми, білими та червоними смугами; намітка (нафрама) (Т-497) з білого серпанку, кінці орнаментовані смужкою із червоних і синіх ниток (50´285 см); намітка з невибілених ниток, сірувато-коричнева, з тороками, орнаментована смугою з чотирипелюстковими квітками (55´300 см).

До головних уборів жінок, які вийшли з ужитку подолянок на початку ХХ ст. можна віднести: капелюш, карабулю, коруночку, серпанок, гимбер (імбер), рантух, рантушок, рубок, нафраму, чепець. Назви цих головних уборів можна зустріти у весільних піснях. Функції цих головних уборів перебрала на себе хустка.

Хустки відомі в народному одязі з другої половини ХІХ ст. Вони становлять найчисельнішу групу у фондовій колекції. У побуті заможного селянства і міщан особливо цінились шовкові і вовняні хустки. Їх дбайливо зберігали у скринях як родинну цінність і передавали з покоління в покоління. Вони були предметом подарунка, невід’ємним атрибутом народного весільного обряду. Особливо цінувалися „барашкові” хустки, які носили разом з кожухом тільки у великі свята. Вони були різного кольору: чорні, темно-вишневі з чорним, сині з чорним, зелені. Оздоблені крученою ниткою, яка нагадувала смушок, тому і називалася в народі „барашковою”.

Хустки були обов’язковим атрибутом весільної обрядовості. На сватанні на знак згоди молода подавала рушники старостам, мамі хустку, а батькові сорочку. Досить промовистими є слова-звертання молодої до майбутніх родичів:

• — Даю Вам, мамо, хустину,
• Щоб мали мене за рідну дитину.
• — Даю Вам, тату, сорочку
• Щоб мали мене за дочку.

Нареченому дарувала теж хустку.

• — Даю тобі хустину,
• Щоб мав мене за вірну дружину.

За звичай хустка обов’язково повинна була бути білою — символ дівочої цноти (смт Чечельник, смт Брацлав, с. Велика Стадниця Вінницького р-ну). Але з часом цієї традиції вже не дотримувалися, і у деяких селах дівчата пов’язували червону хустку (с. Білашки Погребищенського р-ну, с. Заливанщина Калинівського р-ну,     м. Шаргород), або чорну хустку (с. Маньківка Бершадського р-ну, с. Вільшанка Крижопілського р-ну). Хустки дівчата молодому пов’язували на руку або чіпляли до пояса чи перев’язували крижі. За звичай таж сама хустка використовувалася під час обряду покривання. На Вінниччині, покриваючи молодих, бажали:

• Я ж тебе, сестронько [братику], покриваю,
• Щастям-здоров’ям наділяю.
• Що б ти була [був] здорова [здоровий], як вода,
• Що ти була [був] багата [багатий], як земля,
• Що ти була [був] весела [веселий], як весна.

(смт Брацлав, с. Слободище Іллінецького р-ну)

За допомогою хустини молоду випроводжали на село, запрошувати рід близьких на весілля. Після церковного шлюбу молодих заводили у хату за допомогою хустини. Ще досить поширеною є традиція зв’язувати руки молодим, або під час сватання чи вінчання червоною хусткою „що були до пари не на рік, а на вік” (м. Шаргород).

Отже на початку ХХ ст. хустка у весільній обрядовості перебрала на себе цілий ряд функцій: знакову, магічну, оберегову, які у попередні роки виконували інші головні убори подолянок. Тому хустка зайняла поважне місце у повсякденному побуті.

Довідник локальної термінології

Головні убори жінок.

Баба — спосіб пов’язування хустки (с. Стіна Томашпільського р-ну). Під бабку (с. Іванівська Слобідка (Янев) Калинівського р-ну).

Діло — обрядові головні убори подолянок.

• Дівоче діло через вікно полетіло,
• А жіноче діло на голову сіло.

                                      (смт Чечельник)

Завивати в серпанок — покривати.

Закручуватися — зав’язуватися хусткою (с. Стіна Томашпільського р-ну).

Імбер, імбир, имбер — платовий головний убір, яким покривають молоду.

Каптур — різновид очіпка з круглим дном з кольорової, фабричної тканини із стінками по боках (Східне Поділля). Святкові, обрядові, гарно вишиті, вибиті.

• Панянка Наталка, панянка,
• Захтіла собі серпанка.
• Захтіла собі каптура,
• В неї отецька натура.

                                      (с. Зятківці Гайсинського р-ну)

• Каптур рогатий — купований головний убір.
• Каптуре рогатий, забирайся з хати.

                                      (с. Маньківка Бернадського р-ну)

Кічка, кичка — 1) головний убір заміжньої жінки; 2) обручик, зкручений з конопляного прядива, якій одягають під каптур (с. Уяринці Тиврівського р-ну).

Кибалка, кибалочка — деталь старовинного головного убору заміжньої жінки, підкладка під очіпок, скручена та зшита з полотна у формі валика (с. Зятківці Гайсинського р-ну, с. Стіна Томашпільського р-ну).

Ковпак шитий — головний убір.

Маланкова хустка — хустка одноколірна середнього розміру з тороками         (с. Стіна Томашпільського р-ну).

Маланкова хустка бронзова — прикрашена блискучими шовковими (бронзовими) тороками (с. Стіна Томашпільського р-ну).

Мушлінки — купована квітчаста хустка фабричного виготовлення (с. Якимівка Оратівського р-ну).

Намітка — старовинний рушниковий головний убір, переважно з білої лляної або конопляної прозорої тканини типу серпанку. Довге полотнище (інколи до п’яти метрів) з тканим або вишитим орнаментом по боках (забори) та на кінцях заткані червоними, білими, синіми смугами нескладного орнаменту. Одягали заміжні жінки зав’язуючи  поверх очіпка. На Поділлі носили сірі, коричневі і навіть чорні намітки.

• Ти ж казав, мій батечку,
• Що не дасиш у віночку,
• А тепер мене даєш,
• Світ мені зав’язуєш.
• Білою наміткою,
• Що б не була дівкою.
• Ще й чорненьким платочком
• Із отецьким синочком.

                                      (с. Маньківка Бершадського р-ну)

Нафрама — 1) рушникове вбрання голови з густішої тканини, коротша за намітку, з вишитими кінцями (за розміром аналогічні рушникам); 2) у молдован, що проживали на теренах Східного Поділля (Ямпільщина), молодій, у день весілля, жінки пов’язували голову хусткою-нафрамою.

Нафрамиці — в перекладі з молдавської — хусточки, це квадратні або прямокутні (43х43 см; 23х48 см; 84х54 см) куски домотканого (часто з фабричних бавовняних ниток) полотна з характерним вишитим візерунком на кінцях.

Очіпок — головний жіночий убір, який одягали на волосся, а поверх нього обов’язково пов’язували намітку або хустку. Виготовляли з різної тканини — бавовняної, шовкової, вовняної і навіть розрідженого ткання. Форми також були різні, тільки для Східного Поділля (і саме Вінниччини) характерні вишиті очіпки, яки мають форму берета, їх круглий верх суцільно декорували поліхромними квітами.

Перемітка — т.с. що намітка, рушниковий жіночий завій з білого полотна.

Рантушок (рантух) — головний убір з домотканого полотна білого кольору (довжиною приблизно 2 м) для покривання молодої. Різновид намітки (с. Соколівка Крижопільського р-ну).

Рубок (рубочок) — 1) крамна, купована намітка (с. Хомутинці Калиновського    р-ну); 2) хустка, якою покривають молоду (с. Хоменки Шаргородського р-ну).

• Дивись, дівка, до стелі,
• Несуть сваху ангелі
• Віночок іскидати
• Рубочок накладати.

(с. Маньківка Бершадського р-ну)

Серпанок — 1) весільний головний убір, яким покривають молоду;  2) обрядовий, святковий головний убір жінок похилого віку у ХІХ – початку ХХ ст.

Фустка — те саме що хустка.

Фустинка — головний убір.

Хустка — жіночий головний убір.

Хусточка, хустиночка — 1) головний убір; 2) обов’язковий атрибут весільних обрядів, який тримають у руках. Наприклад, частування (перепою): чарку не можна брати голою рукою, бо буде голо в хазяйстві у молодих. У деяких селах їх прикрашали вишивкою та мереживом ручної роботи.

Хустка на штири дні — купована хустка, промислового виробництва, що поділена на чотири різнокольорові частини.

Чепець — жіночий головний убір подолянок.

• ...Вже мені бинди
• Давно обридли.
• Продала бинди,
• Купила чепець,
• Вже мені чепця давно хочеться.

(с. Зятківці Гайсинського р-ну)

Шервети — невеличкі обрядові хусточки схожі на нафрамиці, кінці яких оздоблені суцільним стрічковим орнаментом. Вишивалися вовною, металізованими нитками техніками лиштва, штапівка (с. Студена, Дмитрашівка Піщанського р-ну).

Література

1. Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців.— К., 1993.— С. 208.
2. Матейко К. Український народний одяг: Етногр. словник.— К., 1996.— С. 4.
3. Бевзюк Н. Родини та Христини в с. Берізки-Чечельницькі (Чечельницький район Вінницької області) // Матеріали до етнології Поділля: польові дослідження. Вип.1 / За наук. ред. Косаківського В. А.— Вінниця, 2005.— С. 77.
4. Коломієць Л. Роль педагогічного досвіду в адаптації дитини до соціуму // Нар. культура Поділля в контексті нац. виховання: Зб. наук. праць. Вінниця, 2004.— С. 96, 100.
5. Одвічна Русава (Етногр. та фольклор с. Стіна на Поділлі) / Вінниц. центр нар. творчості.— Вінниця, 2003.— С. 73.
6. Танцюра Г. Весілля в с. Зятківцях / Упоряд., ред. Дмитренко М. К., Єфремова Л. О.— К., 1998.— С. 92.
7. Весілля в с. Слобода Яришівська Могилів-Подільського району Вінницької області / Зап. М. А. Руденко // Весілля.— К., 1970.— Кн. 2.— С. 257.
8. Пісні Поділля / Зап. Насті Присяжнюк в с. Погребище 1920–1970 рр.— К., 1976.— С. 41.
9. Пісні Явдохі Зухи / Зап. Гнат Танцюра.— К., 1965.— С. 241.
10. Весілля в селі Михайлівка Бершадського району на Вінниччині / Текст і музику зап. у  30-х рр. ХХ ст. Р. А. Скалецький // Весілля.— К., 1970.— Кн. 1.— С. 287.
11. Поклад Н. Маньківське весілля [с. Маньківка Бершадського р-ну].— К., 2003.— С. 6–7.
12. Тканко З. О. Головні жіночі убори Поділля // Нар. творчість та етнографія.— 1988.—      № 6.— С. 44–46.
13. Ніколаєва Т. Історія українського костюма.— К., 1996.— С.118. Одвічна Русава...— С.73.
14. Селівачов М. Р. Лексикон української орнаментики (іконографія, номінація, стилістика, типологія).— К., 2005.— С. 35.
15. Косаківський В. А. Весілля в Чечельнику. 30-80-х рр. ХХ ст. // Етнографія Поділля: тези доп. наук. конф.— Вінниця, 1992.— Ч. 1.— С. 33–42; Шахова Ю. Весілля у Брацлаві на Вінниччині // Нар. культура Поділля...— С. 124; Ілик Т. Передвесільний обряд в с. Велика Стадниця (Вінницький р-н Вінницької обл.) // Матеріали...— С. 81.
16. Сторожук В. П. Подільське весілля (друга половина ХХ ст.) (Запис у с. Білашки Погребищенського р-ну) // Етнографія Поділля.— Ч. 1.— С. 44; Гадомский В. Родинна обрядовість у с. Заливанщина Калиновського р-ну на Вінниччині // Нар. культура...—     С. 109; Кардаш А. Весільний обряд м. Шаргорода на Вінниччині // Матеріали...— С. 83.
17. Ніколаєва Т. Історія українського костюма.— К., 1996.— С. 121.
18. Этнографические сведения о Подольской губернии (народные юридические обычаи и народные верования, суеверия и предрассудки записанные в Литинском уезде мировым посредником Н. Данильченко).— Каменец-Подольский, 1869.— Вып. 1.— С. 11.
19. Описи Подільської губернії (1800 та 1819 рр.) / Упоряд. Ю. С. Земський, В. В. Дячок.— Хмельницький, 2005.— С. 63-64.
20. Путеводитель и справочник по г. Виннице. 1911.— Винница, 1910.— С. 71, 72.

Зав. відділом науково-дослідницького

відділу давньої історії

Вінницького обласного

краєзнавчого музею

Гальчевська Л.А.