Пипа Петро Васильович

Пипа Петро Васильович

Не так давно це було, та часу спливло багато. В гарному давньому селі Андрушівка, що колись було містечком, в маленькій «шевченків­ській» хатинці зібралася ввечері уся родина: тато, мама та п´ятеро діток. Доки мати пораються біля печі, батько беруть до рук «Кобзаря» і починають читати:

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Принишкли дітки, заслухалися:

Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Затрусилися дитячі плечики від стримуваних ридань, вийшли з берегів солоні озерця дитячих сліз. І більші, й менші втираються кулачками, й се­редульший Петрусь не може стриматися – плаче.

…Виріс маленький Петрусь, став Петром Ва­сильовичем, але ті щирі дитячі сльози за бідною Катериною не забулися, як не забулася улюблена пісня сусіда дядька Міши «Думи мої, думи мої», яку він завжди співав, завітавши на свято. Не за­бувся і портрет Шевченка з текстом «Заповіту», що висів у того ж сусіда над столом. Запало все це в душу ще з дитинства і через багато років повер­нулося в прекрасних картинах на дереві.

Складно сказати, що більше вражає гля­дачів на виставках Петра Пипи, його непере­вершені вироби з дерева чи він сам – високий чорнявий, кучерявий красень з козацькими вусами. Здається, він щойно зійшов з однієї зі своїх картин. І десь неподалік чекає на нього кінь − вірний друг .

В дитинстві Петро дуже любив ма­лювати, навіть бігав у сусіднє село до родича брати уроки. А ще мріяв про море, якого ніколи не бачив. Звичай­но, мрія про далеке й небачене пере­могла, і хлопець після 8-го класу вступив до Херсонського море­хідного училища. Вже виднівся йому безкраїй обрій океану, вже відчував на обличчі дотик ніжного мор­ського бризу, та батько вирішив інак­ше: «Малий ще, закінчи 10 класів – тоді й відпущу».

Ходити в школу ще 2 роки за 5 кіло­метрів в інше село – стало справжньою мукою. З горем по­полам закінчив ті 10 класів, та куди по­ступати, як скоро до війська. І дома си­діти нема як. А тут, як по замовленню, дізнався Петро, що при Вінницькому обласному цен­трі народної творчості працюють курси художників-оформлювачів. Відучився там і пішов на службу. Час злітав швидко, і ось вона – свобода! Нарешті – на море!

Морські подорожі виявили­ся не тільки школою життя, а й школою художньої майстерності. Йшли в море на півроку й на дов­ше, командою в 100, 200 чоловік. А робота – вісім днів через вісім. Вільного часу стільки – більше такого в житті не було! «Дивлюся на екіпаж, вибираю «ландшафт обличчя», яке мене цікавить і ма­люю. Буває, що про якесь обличчя тижнями думаю, розгадую його. Та малював тільки тих, хто мені по­добався. Будь-кого малювати не буду» – згадує Петро Васильович. Тут-таки він вперше спробу­вав зробити щось з дерева. Мандри екзотичними країнами надихали на створення таких самих сю­жетів: ліани, страуси, мавпи, фігурки африканців, маски. Виходило ще не дуже, але бажання працювати не зникало.

Добре було в морі, та весь час хотілося додо­му, на рідну землю. Після десяти років мандрів Петро повернувся на берег і зустрів свою другу половинку Вікторію, яку і до сьогодні інакше як «сонечко моє» не називає. Зрозумів, що це Вона з першого погляду. І не сумніваючись, вже при другій зустрічі сказав дев´ятнадцятирічній ді­вчині: «Поїхали зі мною на край світу». І вона відразу погодилася. «Краєм світу» виявилася рідна Андрушівка, де вони побудували хату біля самого лісу, де народилися два синочки Роман і Андрій, і де вони створили свій маленький рай. Петро Пипа почав працювати лісником. Дерева навкруги – скільки хочеш, а часу – обмаль. Діти, робота, домашнє господарство. Та все одно час від часу брав малих дітей на мотоцикл і їхав з ними у ліси, у поля, де насолоджувався дикою природою і робив етюди, писав пейзажі.

Аж ось сини виросли, вивчилися, роз’їхали­ся. Лишилися Петро Васильович з дружиною вдвох. Тоді дістав з горища етюдники і старі фар­би, яким по 30 років, і почав малювати. Заодно і різьбу згадав. А тут і потрібна зустріч сталася. Правду кажуть– вчитель з´являється тоді, коли учень готовий. Два роки вони не могли знайти один одного. І от, на­решті, Петро Пипа познайомився з різьбярем з Погребища Дмитром Храбаном. Одного уроку виста­чило Петрові, щоб зрозуміти свої помилки. Майстер показав йому різні способи роботи стамескою, показав, як правильно заточити інструмент. І – робота пішла…

Як і більшість майстрів з різь­би, Петро Васильович створював картини на дошках. Та одного разу, видавши людям дрова з по­різаного лісу, побачив, що лишилося багато липових колод: 3-ме­трових, з напливами, з ґудзями, нерівних, нікому не потрібних. Шкода майстру стало цих дерев. Погрузив він їх на підводу і повіз додому: «щось з них буду робити» – поду­мав.

Так почалася уні­кальна серія робіт Петра Пипи на ко­лодах. Добре, що ліс поряд. Тепер май­стер навмисне виби­рає колоди з ґудзя­ми, напливами, дуплами. Забирає їх додому, щоб продовжити їм вік, перетворити криві стовбури у диво-композиції, сповнені життя. Петро Васи­льович ставить привезені колоди біля дверей, де весь час ходить. «Ходиш місяць повз них – хоч би що, а потім раптом бабах – і є! Побачив, що у тій колоді заховалося. Тоді кидаю все і починаю різати» – ділиться майстер.

Спочатку він знімає з дерева старий одягкору, відкриваючи світові гладеньку шкіру теплих зо­лотистих відтінків, а тоді суцільно вкриває його різьбою. Сюжет гармонійно вписується в саму фактуру дерева: маленький сучок стає коров´ячим вухом, більший – віссю воза, ще більший – головою вола.

Талановитого майстра поміти­ла начальник погребищенського відділу культури Галина Кравчук і привезла його роботи на виставку в ОЦНТ. Методист Центру Олександр Свіргун відразу звернув увагу на майстерно зроблені роботи і вирі­шив поговорити з автором. «Не ріж­те ви цю Африку, дайте нам краще українське село» – попросив Олек­сандр Федорович.

«Добре» – погодився різьбяр, а у самого в голові відразу виникла думка: «Українське село – це ж Шев­ченко!» Повернувся додому, взявся за роботу – і понеслося. «Я не міг зупинитися» – розповідає Петро Ва­сильович, – «Просто клапан якийсь відкрився!»

З того часу, протягом багатьох років, натхнення не покидає Петра Васильовича. За цей час ним створе­но десятки прекрасних робіт, біль­шість з яких розповідають про істо­рію України, про побут українського села, про героїчні подвиги козаків.

Майстер зробив багато кар­тин про козака Мамая. Завжди з конем-вірним другом, з кобзою та шаблею. А десь на задньому плані обов´язково є ді­вчина, що чекає на ми­лого, хатка батьківська під вишнею та могила козацька з хрестом. А ось картина «Кобзар». На цільній деревині, без використання фарб, май­стром створено доскона­ле «полотно», на якому є і небо, і хмари, і кручі, порослі травою, і річка з крутими берегами. По­переду в траві пасуться ягнята, а біля води сіли відпочити кобзарі. На обличчі видно задуму, в тілі відчувається втома. А в траві – квіти, серед яких ви з легкістю впі­знаєте волошки. Така витонченість – і художня, і психологічна властива всім роботам Петра Пипи. Вони осяяні внутрішнім теплом, любов´ю до де­рева, до персонажів.

Ось ще одна картина в дереві «Мені тринад­цятий минало». Хлопчина лежить на галявині се­ред ягнят, прикриваючись рукою від сонечка. А сонечко неначе розлилося по всьому світові. Та­кий ефект створюють «мазки» різцем по всьому тлу картини, і золотисте дерево неначе мерехтить сонячними бліками.

Петро Васильович, створюючи багатопланові роботи, вміє на одній картині вмістити стільки інформа­ції, що її можна читати годинами, насолоджуючись одночасно пара­лельними сюжетами, майстерні­стю виконання, теплотою фактури і внутрішнім теплом роботи, яке майстер вклав у свій твір.

Є у Петра Пипи ще одне за­хоплення – дряпанки. Почалося воно теж не без допомоги облас­ного центру народної творчості. На одній зі своїх виставок у світлиці Центру майстер побачив дряпанки відомої майстрині з Могилева-Подільського Марії Гоцуляк. Петро Васильович таке бачив вперше, але зацікавився відразу. Зідзво­нився з майстринями з Могилева, дізнався про техніку і відразу взявся за роботу. Спочатку робив дряпанки на релі­гійну тему – попереду була Пасха. Згодом створив колекцію з 30 гетьманів України, яка зараз зберігається в му­зеї Насті Присяжнюк у Погребищі. А 3 роки тому зробив 12 автопортретів Шевченка. Думав, що на цьому шевченківська тема закінчиться, але пізніше, ближче до 200-річного ювілею Кобзаря у Петра Васильовича виникло бажання створити 200 дряпанок з сюжетами на шевченківську тему. Почалася робота, а часу обмаль. На запитання скільки дряпанок в день робив майстер, чую відповідь: «В ніч, в ніч ро­бив, а не вдень. Бо вдень у мене хазяйство ( а воно у Петра Васи­льовича чимале: кобила Одарка, кролики, свині, кіт Тарасик, ста­рий пес Фунтик, кури, гуси (для дряпанок), качки, декоративні голуби і величезна пасіка). А ще вдень я займаюся різьбою, бо не можу без цього. А вночі спо­чатку робив по одній дряпанці, а тоді зрозумів, що не встигаю і почав робити 2-3».

Складно уявити, як можна було зробити стільки мініа­тюрних шедеврів. Навіть вра­ховуючи, що гусяче яйце, на яких Петро Пипа видряпував портрети Шевченка і сюжети за його творами, не такі крихкі і ніжні, як курячі, все одно воно будь-якої хвилини може тріс­нути, тільки-но майстер трохи збільшить тиск голки чи леза. Та й робота ця, як і різьба по де­реву, без права на помилку – ні­чого не виправиш, не замалюєш. Тільки глибока внутрішня мотивація, величезне прагнення втілити мрію, можуть дати терпіння і витримку для створення таких робіт.

Паралельно Петро Пипа створив триптих в техніці го­рельєфного різьблення. Центральна картина присвячена темі заслання поета. Внизу по центру бідні казахські ді­ти-байгуші протягують ручки до глядача з німим проханням про милостиню. Вище ми ба­чимо сільську хату і людей, що зійшлися погомоніти біля тину. А над ними – портрет Шев­ченка, обрамлений калиною. Незвичний портрет – тут поет з бородою, саме такий, яким він був на заслані. А за ним на задньому плані, як згадка і туга за батьківщиною, пливе човен морем і видніється вдалечині церква.

Сповнений енергії майстер не перестає мріяти про щасливу долю нашої країни. Не чекає, як в народі кажуть, «манни з неба», розраховує тільки на власні сили, бо з ди­тинства звик працювати. Петро Пипа мріє про те, щоб було кому передати в спадок свої вміння вселяти життя в дерево, давати йому друге життя і радувати своїм мисте­цтвом всіх небайдужих до прекрасного.

Провідний редактор ОЦНТ

Наталя СЕНТЕМОН

 


Виставка у світлиці: Персональна виставка Петра Пипи «А ми тую козацькую славу збережемо»








Інші Виставки