Він народився 7 березня 1947 року в селі Клембівка Ямпільського району Вінницької області. З раннього дитинства самостійно вчився малювати, а дізнавшись, що в селі живе народний художник Іван Шкорульский, пішов до нього в учні. Пізніше Віктор закінчив Московський заочний університет мистецтв.
Не маючи академічної художньої освіти, він самостійно опановував техніку живопису, копіюючи картини класиків. Згодом винайшов свою власну техніку роботи олійними фарбами.
Віктор був дуже вимогливим до своїх робіт. Якось він поїхав у Вінницю на відкриття виставки, переглянув експозицію, поспілкувався з художниками. А потім повернувся в Клембівку, зайшов в домашню майстерню і - порубав сокирою 120 своїх картин. Коли туди зайшла дружина, то зойкнула від побаченого: «Ти що, захворів?» Відповів їй коротко: «Ти не бачила того, що я бачив...»
25 грудня 2015 року пішла з життя чудова людина, талановитий художник Віктор Андрійович Наконечний.
***
П’ять років тому, коли творчість Віктора Андрійовича Наконечного з Клембівки Ямпільського району була висунута на здобуття премії імені Тараса Шевченка, він вирішив порахувати, скільки намалював картин відтоді, як тримає в руках пензля.
З’ясувалося, що рахунок може бути лише приблизним. Але й приблизність вражала своїм огромом. Понад 4 тисячі продали, роздали, подарували музеям і приватним особам з України, Росії, Америки, Канади, Австралії, Англії, Німеччини, Франції, Ізраїлю; 200 висять на стінах музею, яким стала нова хата, бо вона заповнювалася так швидко, що їм довелося залишатися жити в старій; 70 картин перебували останнім часом у виставковій залі Спілки народних майстрів України. А ще ж – витинанки, вишиванки, писанки, різьба по дереву. І все – шедеври, один кращий іншого, все – коштовності, подивившись на які, зразу хочеш, щоб вони стали твоїми. Це – магія досконалої краси.
Недарма Віктора Наконечного називають генієм. Недарма його картини мають три українські президенти. Не знаю, де вони їх тримають, але найбільше вони підходять до тих залів, де з першого погляду ти повинен бути в самісіньке серце «вдарений Україною». Картини Віктора Наконечного досягають цієї мети. Кредо художника – малювати так, щоб викликати в глядача думки і сльози – реалізоване на практиці в переважній більшості його творів. Феномен рідкісного розливу. Втім, який розлив?! Він такий один-єдиний на всю Україну.
Перед його картинами не можна стояти. Всі вони мають іконну потужність такої внутрішньої сили, що перед ними треба опускатися на коліна. І багато людей опускаються. Щороку в цю хату далекого села на самому краю України під Молдовою топчуть стежку не менше двох тисяч людей. Не можна зачиняти ні воріт, ні хвіртки – тече ріка народу. І всі дивуються, всі захоплюються, а виходячи з двору, моляться, як після церкви. Така сила впливу!
Той, хто дошукується пояснень, не почує нічого особливого. Хіба що вплив самого місця народження, бо Клембівка – село, уславлене у віках і на цілий світ талановитими майстрами вишивки, які ловили блискавицями своїх голок сонячне проміння, клали його на полотно і в них виходили шедеври, про які писано-переписано, співано-переспівано, а це той «товар», котрий залишає слід у душах і серцях, зовні і не помітний, але тривкий і глибокий. Якщо в тебе тонка душа, то вона здатна нагромаджувати сонячну енергію краси. Це наука, яку не вивчають, це спадкова генетика нації, яка падає на тебе і в тебе, переповнює, виношується, ти стаєш вагітним нею для того, щоб обов’язково народити. Іншими словами, ти народжуєшся з душею солов’я, і то вже факт, що солов’я народженого ніколи не можна порівнювати з соловейком навченим, бо цей не витримає конкурсу. Всі академії, всі науки у Віктора Наконечного від клембівської землі, води, повітря, природи, людей, їхніх характерів, звичок. Сюди можна вписувати чистісінько всю поліфонію впливів – від безмежного простору неба над селом до найдрібнішої комашечки під ногами. Це – Аура!
Віктор Наконечний ніколи не виїздив з рідного села, щоб жити поза його межами. Він – клембівський Тарас Шевченко, і я дозволю собі хоробро порівняти його талант з Тарасовим. Принаймні, за рівнем майстерності, силою впливу, глибинним зображенням духовності, себто того, що вимагає надзвичайних зусиль, до чого всі прагнуть і чого досягають тільки Богом обрані.
– Коли вам, Вікторе Андрійовичу, найкраще малюється?
– Щодня! З восьмої години ранку до другої ночі. Задуми напливають один на одного. Інколи хочеться зняти копію з особливо дорогого твору, але боюся витрачати час на вторинне. Не тримаю корови, свині, кролів. Маємо у дворі тільки дві курки, півня і собаку. А малюю з першого класу. Та ще пощастило: посадили за одну парту з Петром Кравчиком, який теж малював, і ми з ним постійно змагалися. З Петра виріс великий художник, але, на жаль, помер він сорока дев’яти років, не доспівавши своєї чудової пісні. Я, певне, доспівую і за себе і за нього.
Наконечний не сповідує творчого принципу, щоб десь – простіше, десь – складніше. Його стиль – постійна суперскладність. Багатолюддя – це його засіб досягнути своєї мистецької мети. Кожна людина виконує відведену їй роль, але ти цього не бачиш, ти тільки відчуваєш потрібність її присутності та ще органічність кожної деталі.
Втім, найголовніший секрет феномену Наконечного таїться у тому свіченні, що промениться з нутра кожної картини, ніби це не фарби виконують свою роль, а є ще якась таємнича сила в самому полотні чи й за полотном. Здається, саме оця чарівна обставина зумовлює ще й неперебутню поетичність і ліризм творчого стилю художника. Коли дивишся його «Осінню меланхолію» з барвистими хвилями рушників, якими застелено зелений моріжок біля річечки; на блакитну скибку города у квітках, що ніби відчахнулася і впала сюди вкупі з небом; на антураж яскраво-білих хатин, ну таких уже білих, що біліших і не буває; на блискучу слюду непорушного плеса річечки, в якому віддзеркалюється берег; на синє небо з малиновими хмарами; на велику многість жовтого дерева і кущів, то думаєш, що все це мало б заважати, наповзати одне на одного, а воно, тим часом, так гармонує, що нема в картині заднього плану – тільки передній, все – в очах, і ти пильнуєш за тим, щоб нічого не упустити, все побачити, бо перед тобою – диво світла і кольорової музики, якої не чуєш, але яка є.
Чим досягається ця зворушлива конкретика відсутності іпостасі?
Поясниш це, мабуть, тільки тоді, коли відчуватимеш тонше, ніж сам художник. А він же відчуває! О, Господи, пошли поміч, щоб розповісти, як мене вразила «Лісова пісня» Наконечного! Задум він, звичайно, позичив у геніальної Лесі, але тільки як поштовх власній фантазії. Довкола лісового озера і в самому озері між листатим лататтям з білими дзвіночками цвіту – Мавки в повітряно-легких сукнях білої і блакитної барви; на озері – два білих лебедики; по побережжю – довгою шеренгою свічечки з мерехтливими кульбабами ореолів навколо світлого полум’яного язичка. Дві білі Мавки – високо на дубовому гіллі з розпростертими, як в ангелів, руками; на гілці дуба – дві казкові птахи, у яких хвости з квітів; такого ж птаха пробує утримати за барвистого хвоста одна з білих Мавок. Серед тих Мавок найвища – з німбом навколо голови, як у Божої матері чи казкової ангелиці. Є в картині і один парубок у вишиванці, стоять батько й матір. Є неодмінні журавлі, що вписують свій стрімкий білий лет в окремий сюжет довгих тонких зеленолистих гірлянд, напнутих по вертикалі між деревами. Вдалині за озерцем проглядаються білі щоки сільських хат, а згори на вас дивиться жовтий місяць, і хоча від нього – ні промінчика, але це, лише здається — він є тут центральним персонажем тієї музики, якою грає вся картина.
Ну, звичайно, все це треба бачити. Моє перо безсиле розповісти задум художника так, як він здійснений і поданий. А поданий так, що хапає за душу.
Корінням своєї творчості Віктор Наконечний занурений ніби в минувшину села зі стріхами солом’яних хат, волами, кіньми, дерев’яними возами, шароварами, солом’яними капелюхами, рясними разками намиста, довгими барвистими спідницями, але враження, що це минувшина, – нема. Є враження, що він весь час малює серце України з її усталеними, невигубними традиціями добра і совісті.
Дві його великодні картини «Великодня неділя» і «Великодній ярмарок» закроєні винятково на атрибутиці початку минулого ХХ-го століття: з золотоверхими древніми церквами; корогвами, умисне винесеними на їхні куполи; рушниками і тканими ямпільськими паратарами, розвішаними на тинах, розстеленими на городах і вулицях; чоловіками, жінками і дітьми в яскравих одежах; зорями білого цвіту і вогнищами розквітлих мурелей; мальованими еліпсами писанок на передньому плані, які створюють таке враження вселенської радості, що в тебе – одна думка: «Великдень – це навіки! Якщо в нього і був початок, то ніколи не буде кінця. І нема іншого свята, яке могло б зрівнятися з ним за величчю емоцій». Видатне це уміння, щоб лаконічно, точно і прямо в душу.
Втім, усі картини Віктора Наконечного – в душу! Талант непересічний і багатогранний. Недарма його єдиного серед довгої низки талановитих митців 9 березня 2009 року відзначили найвищою мистецькою нагородою України – Шевченківською премією, наблизивши цим його до сонму обраних. Коли Віктору Андрійовичу з такої нагоди до його далекої хати на бездоріжньому краю села подали чорну «Чайку», що мала свого часу призначення помпезно возити тільки членів Політбюро, то художник з неприхованою тривогою в голосі сказав:
– Боже, щоб ці почесті не збили мене з ритму нормальної роботи. На горизонті зоріє стільки задумів, що я їх, певне, не реалізую й до свого століття!
І ось поминуло з того часу ціле п’ятиліття. Наближалось уже й двохсотріччя Великого Тараса. Зустрівши нашого лауреата в обласному центрі народної творчості незадовго до ювілею, ми поцікавились, чим же були позначені для нього цих п’ять літ?
– Ну, звичайно, роботою. Я, зазвичай, навіть у своєму лексиконі не маю такого поняття, як план, тому що постійно перебуваю в пошуку, весь у мистецтві, не виходжу з нього, і воно ні вдень, ні вночі не виходить з мене. Це такий дар Божий, що інколи він здається мені карою Господньою. Ось закінчив картину, внутрішній голос просить: «Сядь! Посидь! Перепочинь!», але я того голосу не чую, у мені вже нуртує інший задум, рука тягнеться до пензля і зачинаю нову роботу. Нікому не побажав би опинитися в моїй творчій кухні. Це – пекло. Правда, солодке, але без вихідних. Я – трудоголік, мистецтвомаз галери. Певна річ, до славного двохсот- ліття я готувався. Буде велика виставка в обласному центрі, столичне Київське видавництво випускає мій новий альбом на 196 картин, що відкривається картиною «Помисли моїх предків» з традиційною атрибутикою українського села – білостінними хатами, церквою, млином, ярмарком, парканами, квітами, лелеками, садами, хлібом, волами, барвистими одежами, духовними титанами України – Тарасом Шевченком, Лесею Українкою, Іваном Франком. П’ять цих років після найвищої мистецької відзнаки я практично не виїжджав з району: щоліта на натурних роботах – село наше старіє, занепадає, намагаюся зафіксувати те, чого невдовзі не стане на землі. За літо встигаю цілком завершити два десятки картин, за п’ятиліття вийшло більше ста. Утім, порахувати точно не вдасться. Це – постійний рух. Дарується, продається.
Картини мої завжди купувалися. Зі зростанням популярності попит на художника Наконечного зріс. Нещодавно, наприклад, кілька картин придбала сім’я губернатора Вінниччині Івана Мовчана, поповнив колекцію і мій рідний район, бувають і несподіванки. Скажімо, приїхали за картинами люди навіть з далекого Маямі. Закордоння! Це вже навіки пішло з очей. Шкода, але що вдієш. Аби можна було жити, не ївши, не пивши.
– Делікатне запитання: ставши лауреатом Шевченківської премії, ви відчули якісь заздрощі?
– Мені б не хотілося розвивати цю тему. Скажу тільки те, що претендентів було 65, а пройшов один. Зрозуміло, що мені просто більше повезло. Друзі пораділи за мене, і ми з цієї нагоди не раз добре посиділи.
– Як ви особисто сприймаєте постать Тараса Шевченка?
– Щиро люблю з самого дитинства. Це – геній! Кріпацьке походження, арешт, десятиліття каторжної солдатчини зовсім не готували для нього тих славетних п’єдесталів, на які його возніс український народ, а по тому – і весь світ. Він став нашим Богом. До нього горнеться Честь, Правда, Добро, себто ті іпостасі й істини, які впродовж віків були і є сповідуваними міражами для всіх властей нашої землі. Через що ні царська, ні комуністична, ні всі інші влади не любили і не люблять ставити пам’ятників Тарасу?
Через те, що саме до нього, давно вже мертвого, але невмирущого, як тільки якась колотнеча, ідуть за правдою і благословенням. Як до Батька і до Бога! Так уже 200 років і саме так буде в Україні, поки вона є.
Заслужений журналіст України, член Національної спілки письменників України
Іван ВОЛОШЕНЮК