Наконечний Віктор Андрійович

Наконечний Віктор Андрійович

    Він народився 7 березня 1947 року в селі Клембівка Ямпільського району Вінницької області. З раннього дитинства самостійно вчився малювати, а дізнавшись, що в селі живе народний художник Іван Шкорульский, пішов до нього в учні. Пізніше Віктор закінчив Московський заочний університет мистецтв.

   Не маючи академічної художньої освіти, він самостійно опановував техніку живопису, копіюючи картини класиків. Згодом винайшов свою власну техніку роботи олійними фарбами.

     Віктор був дуже вимогливим до своїх робіт. Якось він поїхав у Вінницю на відкриття виставки, переглянув експозицію, поспілкувався з художниками. А потім повернувся в Клембівку, зайшов в домашню майстерню і - порубав сокирою 120 своїх картин. Коли туди зайшла дружина, то зойкнула від побаченого: «Ти що, захворів?» Відповів їй коротко: «Ти не бачила того, що я бачив...»

25 грудня 2015 року пішла з життя чудова людина, талановитий художник Віктор Андрійович Наконечний.

 

 ***

П’ять років тому, коли творчість Ві­ктора Андрійовича Наконечного з Клембівки Ямпільського району була висунута на здо­буття премії імені Та­раса Шевченка, він вирішив порахувати, скільки намалював кар­тин відтоді, як тримає в руках пензля.

З’ясувалося, що ра­хунок може бути лише приблизним. Але й приблизність вражала своїм огромом. Понад 4 тисячі продали, роз­дали, подарували музе­ям і приватним особам з України, Росії, Аме­рики, Канади, Австра­лії, Англії, Німеччини, Франції, Ізраїлю; 200 висять на стінах музею, яким стала нова хата, бо вона заповнювалася так швидко, що їм дове­лося залишатися жити в старій; 70 картин пе­ребували останнім ча­сом у виставковій залі Спілки народних майстрів України. А ще ж – витинанки, вишиван­ки, писанки, різьба по дереву. І все – шедеври, один кращий іншого, все – коштовності, поди­вившись на які, зразу хочеш, щоб вони стали твоїми. Це – магія досконалої краси.

Недарма Віктора Наконечного називають ге­нієм. Недарма його картини мають три українські президенти. Не знаю, де вони їх тримають, але найбільше вони підходять до тих залів, де з першого погляду ти повинен бути в самісіньке серце «вдарений Україною». Картини Віктора Наконечного досягають цієї мети. Кредо ху­дожника – малювати так, щоб викликати в гля­дача думки і сльози – реалізоване на практиці в переважній більшості його творів. Феномен рідкісного розливу. Втім, який розлив?! Він та­кий один-єдиний на всю Україну.

Перед його картинами не можна стояти. Всі вони мають іконну потужність такої внутріш­ньої сили, що перед ними треба опускатися на коліна. І багато людей опускаються. Щороку в цю хату далекого села на самому краю України під Молдовою топчуть стежку не менше двох тисяч людей. Не можна зачиняти ні воріт, ні хвіртки – тече ріка народу. І всі дивуються, всі захоплюються, а вихо­дячи з двору, моляться, як після церкви. Така сила впливу!

Той, хто дошукуєть­ся пояснень, не почує нічого особливого. Хіба що вплив самого місця народження, бо Клем­бівка – село, уславлене у віках і на цілий світ талановитими майстра­ми вишивки, які ловили блискавицями своїх го­лок сонячне проміння, клали його на полотно і в них виходили шедев­ри, про які писано-пере­писано, співано-перес­півано, а це той «товар», котрий залишає слід у душах і серцях, зовні і не помітний, але трив­кий і глибокий. Якщо в тебе тонка душа, то вона здатна нагромад­жувати сонячну енер­гію краси. Це наука, яку не вивчають, це спад­кова генетика нації, яка падає на тебе і в тебе, переповнює, виношується, ти стаєш вагітним нею для того, щоб обов’язково народити. Інши­ми словами, ти народжуєшся з душею солов’я, і то вже факт, що солов’я народженого ніколи не можна порівнювати з соловейком навченим, бо цей не витримає конкурсу. Всі академії, всі науки у Віктора Наконечного від клембівської землі, води, повітря, природи, людей, їхніх характерів, звичок. Сюди можна вписувати чисті­сінько всю поліфонію впливів – від безмежного простору неба над селом до найдрібнішої комашечки під ногами. Це – Аура!

Віктор Наконечний ніколи не виїздив з рід­ного села, щоб жити поза його межами. Він – клембівський Тарас Шевченко, і я дозволю собі хоробро порівняти його талант з Тарасовим. Принаймні, за рівнем майстерності, силою впливу, глибинним зображенням духовності, себто того, що вимагає надзвичайних зусиль, до чого всі прагнуть і чого досягають тільки Богом обрані.

– Коли вам, Вікторе Андрійовичу, найкраще малюється?

– Щодня! З восьмої години ранку до другої ночі. Задуми напливають один на одного. Інколи хочеться зняти копію з особливо дорогого твору, але боюся витрачати час на вторинне. Не тримаю корови, свині, кролів. Маємо у дво­рі тільки дві курки, півня і собаку. А малюю з першого класу. Та ще пощастило: посадили за одну парту з Петром Кравчиком, який теж малював, і ми з ним постійно змагалися. З Петра виріс великий художник, але, на жаль, помер він сорока дев’яти років, не доспівавши своєї чудової пісні. Я, певне, доспівую і за себе і за нього.

Наконечний не сповідує творчого принципу, щоб десь – простіше, десь – складніше. Його стиль – постійна суперскладність. Багатолюд­дя – це його засіб досягнути своєї мистецької мети. Кожна людина виконує відведену їй роль, але ти цього не бачиш, ти тільки від­чуваєш потрібність її присутності та ще органічність кожної деталі.

Втім, найголовніший секрет фе­номену Наконечного таїться у тому свіченні, що промениться з нутра кожної картини, ніби це не фарби виконують свою роль, а є ще якась таємнича сила в самому полот­ні чи й за полотном. Здається, саме оця чарівна обставина зумовлює ще й неперебутню поетичність і ліризм творчо­го стилю художника. Коли дивишся його «Осінню меланхолію» з барвисти­ми хвилями рушників, якими застелено зеле­ний моріжок біля річечки; на блакитну скибку города у квітках, що ніби відчахнулася і впала сюди вкупі з небом; на антураж яскраво-білих хатин, ну таких уже білих, що біліших і не буває; на блискучу слюду непо­рушного плеса річечки, в якому віддзеркалю­ється берег; на синє небо з малиновими хмара­ми; на велику многість жовтого дерева і кущів, то думаєш, що все це мало б заважати, наповза­ти одне на одного, а воно, тим часом, так гармо­нує, що нема в картині заднього плану – тільки передній, все – в очах, і ти пильнуєш за тим, щоб нічого не упустити, все побачити, бо перед тобою – диво світла і кольорової музики, якої не чуєш, але яка є.

Чим досягається ця зворушлива конкретика відсутності іпостасі?

Поясниш це, мабуть, тільки тоді, коли від­чуватимеш тонше, ніж сам художник. А він же відчуває! О, Господи, пошли поміч, щоб розпо­вісти, як мене вразила «Лісова пісня» Наконеч­ного! Задум він, звичайно, позичив у геніальної Лесі, але тільки як поштовх власній фантазії. Довкола лісового озера і в самому озері між листатим лататтям з білими дзвіночками цві­ту – Мавки в повітряно-легких сукнях білої і блакитної барви; на озері – два білих лебедики; по побережжю – довгою шеренгою свічечки з мерехтливими кульбабами ореолів навколо світлого полум’яного язичка. Дві білі Мавки – високо на дубовому гіллі з розпростертими, як в ангелів, руками; на гілці дуба – дві казко­ві птахи, у яких хвости з квітів; такого ж пта­ха пробує утримати за барвистого хвоста одна з білих Мавок. Серед тих Мавок найвища – з німбом навколо голови, як у Божої ма­тері чи казкової ангелиці. Є в карти­ні і один парубок у вишиванці, стоять батько й матір. Є неодмінні журавлі, що вписують свій стрімкий білий лет в окремий сюжет довгих тонких зелено­листих гірлянд, напнутих по вертикалі між деревами. Вдалині за озерцем про­глядаються білі щоки сільських хат, а згори на вас дивиться жовтий місяць, і хоча від нього – ні промінчика, але це, лише здається — він є тут центральним персонажем тієї музики, якою грає вся картина.

Ну, звичайно, все це треба бачити. Моє перо безсиле розповісти задум художника так, як він здійснений і пода­ний. А поданий так, що хапає за душу.

Корінням своєї творчості Віктор На­конечний занурений ніби в минувшину села зі стріхами со­лом’яних хат, волами, кіньми, дерев’яними возами, шароварами, солом’яними капелю­хами, рясними разка­ми намиста, довгими барвистими спідниця­ми, але враження, що це минувшина, – нема. Є враження, що він весь час малює серце України з її усталени­ми, невигубними тра­диціями добра і сові­сті.

Дві його великодні картини «Великодня неділя» і «Великодній ярмарок» закроєні ви­нятково на атрибутиці початку минулого ХХ-го століття: з золотоверхими древніми церквами; корогвами, умисне винесеними на їхні куполи; рушниками і тканими ямпільськими паратара­ми, розвішаними на тинах, розстеленими на го­родах і вулицях; чоловіками, жінками і дітьми в яскравих одежах; зорями білого цвіту і вог­нищами розквітлих мурелей; мальованими елі­псами писанок на передньому плані, які ство­рюють таке враження вселенської радості, що в тебе – одна думка: «Великдень – це навіки! Якщо в нього і був початок, то ніколи не буде кінця. І нема іншого свята, яке могло б зрів­нятися з ним за величчю емоцій». Видатне це уміння, щоб лаконічно, точно і прямо в душу.

Втім, усі картини Віктора Наконечного – в душу! Талант непересічний і багатогранний. Недарма його єдиного серед довгої низки тала­новитих митців 9 березня 2009 року відзначи­ли найвищою мистецькою нагородою України – Шевченківською премією, наблизивши цим його до сонму обраних. Коли Віктору Андрі­йовичу з такої нагоди до його далекої хати на бездоріжньому краю села подали чорну «Чай­ку», що мала свого часу призначення помпезно возити тільки членів Політбюро, то художник з неприхованою тривогою в голосі сказав:

– Боже, щоб ці почесті не збили мене з ритму нормальної роботи. На горизонті зоріє стільки задумів, що я їх, певне, не реалізую й до свого століття!

І ось поминуло з того часу ціле п’ятиліття. Наближалось уже й двохсотріччя Великого Та­раса. Зустрівши нашого лауреата в обласному центрі народної творчості незадовго до юві­лею, ми поцікавились, чим же були позначені для нього цих п’ять літ?

– Ну, звичайно, роботою. Я, зазвичай, навіть у своєму лексиконі не маю такого по­няття, як план, тому що постійно перебуваю в пошуку, весь у мистецтві, не виходжу з ньо­го, і воно ні вдень, ні вночі не вихо­дить з мене. Це такий дар Божий, що інколи він здається мені карою Господньою. Ось закінчив картину, внутрішній голос просить: «Сядь! Посидь! Перепочинь!», але я того го­лосу не чую, у мені вже нуртує інший задум, рука тягнеться до пензля і зачинаю нову роботу. Нікому не побажав би опинитися в моїй творчій кухні. Це – пекло. Правда, солодке, але без ви­хідних. Я – трудоголік, мис­тецтвомаз галери. Певна річ, до славного двохсот- ліття я готувався. Буде велика виставка в об­ласному цен­трі, столичне Київське видавництво випускає мій новий альбом на 196 картин, що відкривається картиною «Помис­ли моїх предків» з традиційною атрибутикою українського села – білостінними хатами, цер­квою, млином, ярмарком, парканами, квітами, лелеками, садами, хлібом, волами, барвистими одежами, духовними титанами України – Та­расом Шевченком, Лесею Українкою, Іваном Франком. П’ять цих років після найвищої мис­тецької відзнаки я практично не виїжджав з району: щоліта на натурних роботах – село наше старіє, занепадає, намагаюся зафіксувати те, чого невдовзі не стане на землі. За літо встигаю цілком завершити два десятки картин, за п’яти­ліття вийшло більше ста. Утім, порахувати точ­но не вдасться. Це – постійний рух. Дарується, продається.

Картини мої завжди купувалися. Зі зрос­танням популярності попит на художника Наконечного зріс. Нещодавно, наприклад, кілька картин придбала сім’я губернатора Вінниччині Івана Мовчана, поповнив колекцію і мій рід­ний район, бувають і несподіванки. Скажімо, приїхали за картинами люди навіть з далекого Маямі. Закор­доння! Це вже навіки пішло з очей. Шкода, але що вдієш. Аби можна було жити, не ївши, не пивши.

Делікатне запитання: ставши лауреатом Шевчен­ківської премії, ви відчули якісь заздрощі?

– Мені б не хотілося розви­вати цю тему. Скажу тільки те, що претендентів було 65, а про­йшов один. Зрозуміло, що мені просто більше повезло. Друзі пораділи за мене, і ми з цієї на­годи не раз добре посиділи.

– Як ви особисто сприйма­єте постать Тараса Шевченка?

– Щиро люблю з самого дитинства. Це – геній! Кріпацьке походження, арешт, деся­тиліття каторжної солдатчини зовсім не готу­вали для нього тих славетних п’єдесталів, на які його возніс український народ, а по тому – і весь світ. Він став нашим Богом. До нього гор­неться Честь, Правда, Добро, себто ті іпостасі й істини, які впродовж віків були і є сповідувани­ми міражами для всіх властей нашої землі. Че­рез що ні царська, ні комуністична, ні всі інші влади не любили і не люблять ставити пам’ят­ників Тарасу?

Через те, що саме до нього, давно вже мер­твого, але невмирущого, як тільки якась колот­неча, ідуть за правдою і благословенням. Як до Батька і до Бога! Так уже 200 років і саме так буде в Україні, поки вона є.

Заслужений журналіст України, член Національної спілки письменників України

Іван ВОЛОШЕНЮК


Виставка у світлиці: Виставка пам’яті Віктора Наконечного «Посвята рідному краю»








Інші Виставки