Видатна майстриня гончарного мистецтва, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України з квитком №1, заслужений майстер народної творчості України і просто неймовірно світла людина.
На самісіньке свято Івана Купала Фросині Іванівні Міщенко, або, як її лагідно називають у селі й районі, - бабусі Франі, - виповнилося 90 літ. Вона сьогодні – жива легенда, як і належить племінниці та учениці колись знаменитих далеко за межами України гончарів - братів Герасименків. Тих гончарів із мальовничого села Новоселівка, чию кераміку в 30-ті роки минулого століття експонували в Києві, Москві, Ленінграді, Нью-Йорку, Берліні та Парижі.
Фросина Міщенко славних предків не підвела: вона – заслужений майстер народної творчості, член Національної спілки майстрів України (квиток №1). Її знають далеко за межами рідного Поділля. Як і її легендарні дядьки, має своїх послідовників, учнів, шанувальників таланту. А ще ця маленька й лагідна бабуся – надзвичайно гарна людина!
Здається, вона світиться, як ліхтарик. Доброзичлива, гостинна, щедра на добре слово й дотеп. Та найкраще опишуть бабцю Франю випадки з її життя, про які розповідають шанувальники. Як от земляк Михайло Вдовцов засновник садиби-музею братів Герасименків та гончарної майстерні в селі Бубнівка (Новоселівка прилягає до Бубнівки і входить до її сільської ради).
– Якось телефонує до мене тодішній голова Спілки майстрів народного мистецтва України Володимир Прядка, - розповідає Михайло Вдовцов. Просить поїхати в Новоселівку й привітати Фросину Міщенко: Президент підписав указ про присвоєння їй звання заслуженого майстра народної творчості України. Отож їду вітати зі званням.
– А що це таке? – без особливого інтересу питає бабця.
Зрозумівши, що повторення ніякого враження не справить, пояснюю: це приблизно те ж, що й Герой Соціалістичної Праці.
Боже, то мені така красива медаля за роботу?! – дивується бабця. – А хто, кажеш, присвоїв? Кучма! А хто це? Після обрання Кучми тоді спливло місяців зо два, то бабця Франя про такі «глибини» політичного и суспільного життя ще не встигла дізнатись. Президент України!
– Ата-а, – розчаровано махнула рукою, а я думала, може, хто з району, то хоч би дров привезли...
І в цьому — вся Фросина Іванівна!
По-народному проста, приземлена й не зациклена на славі. В щирості й безпосередності цієї неординарної жінки Михайло Вдовцов переконався ще раз, коли Володимир Прядка попросив доставити бабусю до Києва, де їй мав вручити нагороду міністр культури. Доставив, - розповідає пан Михайло. – На врученні дійшла черга до нашої бабці. Вийшла вона під софіти. Прядка їй тихенько каже: «Бабуню, це – сам міністр культури»: Бабця Франя по-простецькому торкається рукою міністрового плеча: Та не може бути! Ви – живий міністр, чи це мені наснилося?!
Саме тому, що бабця настільки безпосередня, щира, дотепна, а її мова завжди барвисто-образна, її дуже люблять журналісти. Хто тільки не приїздив до майстрині! Всі поверталися з чудовими враженнями й гарним настроєм.
Якось до бабці Франі завітав земляк – президент Академії мистецтв України Андрій Чебикін, відомий художник і графік. Бабуся зустріла його біля хвіртки.
– А чи правда, – запитує Чебикін, – що ви на чистому аркуші, без підготовки, можете намалювати гарного півня?
– А зараз покажу! – без зайвих церемоній погодилася бабця. Очевидно, художник очікував, що бабуся попросить аркуш паперу, та погано він її знав... Бабця підійшла до запиленої «Волги», якою приїхав президент академії, і прямо на капоті пальцем за пару секунд вивела чудернацького хвостатого півня. Чебикіну від захоплення аж мову відняло:
– Це ж днів зо три треба ескізи накидати, щоб такого, як вона, півня сотворити! А тут за кілька секунд і – р-раз! Вона навмисно порушила пропорції, аби надати півневі самобутності, імпозантності й величі з допомогою не природно пишного хвоста. Шедевр!
Фросина Міщенко й справді багатогранно талановита. Її хист до малювання проявився дуже рано. Дитячі роки, як і в більшості селян того часу, припали на бідові часи. Ні паперу, ні фарб чи олівців у дівчинки не було. На допомогу приходила мама. Коли потрібний був зелений колір, приносила з городу пастернак і перетирала його в макітрі, червоний - змелена в порох і розведена водою цегла, фіолетовий - бузина, чорний – сажа... Щіточки, звісно ж, із трави. «Полотном» слугували хатня стіна, припічок. Якось те малювання побачила сусідка. Запросила юну художницю до себе й попросила розмалювати оселю. Так маленька Фрося заробила свої перші гроші. Точніше – харчі.
Хист малої племінниці одразу примітили дядьки-гончарі, брати Яків та Яким Герасименки. Фросина розмалювала не один десяток їхніх легендарних керамічних виробів. Згодом дядьки навчили цю від природи маленьку і тендітну дівчинку всьому, що самі вміли. Бо зрозуміли: бажаючих перейняти їхнє мистецтво багато, а талановитих одна племінниця Франя.
Керамічні твори Фросини Міщенко є в садибі-музеї її дядьків. Чимало виробів – глечиків, макітер, полумисків, горняток, гладущиків, куманців, свистульок, баранців та півників – прикрашають оселі односельчан і роздаровані шанувальникам гончарства по всій Україні.
Але наскільки більше цього добра могло бути, якби не колишня радянська система... У часи, коли за роботу в колгоспі не платили грошей, але вимагали, аби кожен відбув «панщину» – себто обов’язковий мінімум трудоднів, молода гончариня мала проблеми. Часом у творчому запалі не могла відійти від гончарного круга або, забувши про час, розмальовувала свої горнятка й глечики. Система це кваліфікувала як «злісне ухиляння від суспільно-корисної колгоспної праці». Фросина Міщенко навіть отримала покарання – шість місяців умовно-примусових робіт. Не набагато краще велося й далі.
У Бубнівці з’явився керамічний цех промкомбінату. Звісно – Франя пішла туди однією з перших! Але зарано раділа. В цеху робили винятково одноманітні підвазонники та макітри. Тут в ціні була не майстерність і самобутність, а план і вал! Фросина Міщенко, яка навчалась у самих Герасименків, чиї вироби завойовували золоті медалі на виставках у Парижі, не могла цього стерпіти. Отож кинула цю сіру нудьгу й пішла сапати буряки в ланку. Отак найкращі творчі роки талановитої
майстрині згоріли в роботі на полі. Ким вона тільки не працювала! Ланковою, вантажницею на цукрозаводі, охоронцем... Боляче, що її талант Батьківщина розгледіла тільки на схилі літ, коли й сили не ті, і політ уяви пригасає.
І все ж потужний вогонь творчості горів у цій маленькій жінці завжди! Земляки пригадують, як перед одним з пленері бабуся, якій тоді виповнилося 74 роки, зламала руку. І все ж знайшла сили, аби її кераміка вразила всіх! Більше того, Фросина Міщенко перемогла, її визнали кращою в творчому суперництві і знамениті косівські, і відомі опішнянські майстри!..
Тихо пливе час над мальовничою Бубнівкою і принишклою Новоселівкою. Тримаєш в руках теплий глиняний посуд, виготовлений талановитими руками Фросини Міщенко, й розумієш: в ньому б’ється серце древнього Трипілля, що колись процвітало в межиріччі Дніпра та Дунаю. І цей неповторний витвір – то тихий відголосок, темний привіт з минулого твого народу.
Живіть ще довго, Фросино Іванівно, і радуйте нас своїми піснями й оповідками. З роси і води вам, наша сива голубко! Здоров’я й наснаги на довгі роки.
Кореспондент «Сільських вістей» Олена ГОРБУНЬ (м.Гайсин)
