Ковальчук Олександр Михайлович

Ковальчук Олександр Михайлович

Дитинство Олександра Ко­вальчука пройшло в с. Тростянці Тростянецького райо­ну. Найкращими його друзя­ми й порадниками були ба­буся Анастасія Степанівна та дідусь Василь Степанович. І хоч діти, зазвичай, не сприй­мають повчань дорослих, хлопчик дослухався до бабу­синих порад, а дідусь був найкращим другом дитинст­ва. Доброта й любов, якою був оточений з юних літ, дала свободу поведінки і вчинків. А це головне, коли ти віль­ний художник, бо тільки ві­льна людина може творити. Бабусина світлиця, завжди чисто прибрана, у будь-яку пору року вабила зір вишив­ками. Оті узори, вимережені гладдю на скатертині, покри­валі, рушниках, що обрамля­ли ікони та фотокартки, бентежили дитячу уяву. Прості, на перший погляд, але такі красиві й легкі для сприйнят­тя, вони не злиняли в пам'я­ті митця. Олександрові й досі сниться, що приїздить до села, де на нього чекають ба­буся з дідусем.

Справжньою школою для хлопця став завод торгівельного обладнання, де працю­вав у товаристві 10 художників-оформлювачів. Вони не мали фахової освіти, але були гарними ремісниками (в найкращому значенні цьо­го слова) і залюбки ділилися досвідом.

У Львівській академії деко­ративно-ужиткового мистец­тва Олександр Михайлович не просто вивчав ази профе­сійної майстерності, а відкри­вав для себе пласти народної творчості. Писанку полюбив з першого курсу. Через рік по­знайомився з писанкарем Іва­ном Фірчуком, який жив у с. Вижник, біля Вижниці, і мав колекцію, що нарахову­вала (у 1974 році!) 7 тисяч пи­санок.

— Це не могло не вража­ти, — пригадує художник. — Орнаменти — такі наші, рід­ні. Так почалося захоплення писанкою, якою хворів цілий рік. Робив ескізи, хотів зро­бити кращі орнаменти, ніж ті, що бачив. І лише через рік зрозумів — першоджере­ла настільки гарні, що їх не потрібно удосконалювати. А на п'ятому курсі створив батик-диптих «Писанка жит­тя», де гармонійно поєднав свої бажання, любов до пи­санки і зміг скористатися власними напрацюваннями. В духовному мистецтві збе­рігається найцінніше, що в нас є, — краса, відшліфована часом. І для того, щоб знайти власну мову, з цим постійно прожити.

На третьому курсі під ке­рівництвом Зиновії Михайлів­ни Шульги Олександр Кова­льчук писав наукову роботу «Образ на склі». В той час да­леко не кожен художник знав, що така ікона існує. Так з'явилося ще одне захоплен­ня — українська народна іко­на, про яку Олександр Ми­хайлович може розповідати годинами.

Ікона на склі — не точне зображення святого, а відтво­рення події сюжету. Вони з'явилися з появою скла. У XVIII столітті в Україні скло було дефіцитним, люди ва­рили його самотужки, стави­лися до нього шанобливо. Ікона на склі — не каноніч­на хатня ікона, яка була у церкві. Вона дешевша за ка­нонічну, простіша і... ближ­ча до людей, зрозуміліша за своїм трактуванням. Трохи наївна, примітивна, але цей примітив — першооснова, адже не кожний професій­ний художник зможе зроби­ти такий відбір. Ікони на склі малювала вся Європа, весь світ, не тільки українці. Але це й надбання української культури. Найбільшого роз­повсюдження ікона на склі здобула в кінці 19-го — на по­чатку 20-го століття.

Ікони на склі Олександра Ковальчука тяжіють до народ­ної наївності, але з професій­ним ставленням до малюнка та особливою декоративною виразністю: стилізація та ві­льне трактування образів у площинно-контурному вико­нанні є життєстверджувальними. Всі його роботи випро­мінюють християнську ра­дість Воскресіння Христово­го. Використовуючи тради­ційні біблійні сюжети, митець створює надзвичайно красно­мовці композиції — «Свята Варвара», «Св. Ілля-пророк», «Христос — лоза виноградна», «Страшний Суд», «Богоро­диця під куполами», «Святий Георгій», «Богородиця в ружах», «Покрова», «Різдво», «Богородиця Неопалима Ку­пина», «Святий Миколай», «Архистратиг Михаїл», «Бо­городиця Почаївська». Всьо­го в доробку митця близько 200 ікон на склі, які він лю­бовно називає образами.

В іконах художника особ­ливу роль відіграє квітка, що ототожнюється з променистим сонцем і подається на фоні золота, насамперед — у зобра­женнях Богородиці, яка нага­дує найяскравішу квітку серед квітів. Але, якщо в професій­ній іконографії застосовували біблійні рослини (лілеї або тро­янди), то народні маляри та­кож прикрашали і звичайни­ми польовими квітами.

«Основним лейтмотивом творчості Олександра Коваль­чука є звернення до сюжетів, пов’язаних з легендами, пе­реказами, віруваннями, — за­уважує мистецтвознавець, член Національної спілки ху­дожників України Надія Юрченко. — В малюнку та ко­льорі його композиції нага­дують саме барокову україн­ську ікону XVIII ст. Яскра­вими барвами за особистою технологією художник відтво­рює своє бачення національ­ної традиції. Завдяки крупно змальованим формам з на­вмисним порушенням про­порцій, декоративним кольо­рам та певній деталізації свя­ті з характерними українсь­кими етнічними рисами ви­глядають величними. Твори естетично укомпоновані у прості дерев'яні рами, що на­гадують перетини вікон, з яких дивляться святі образи, де активний колір крізь скло ніби випромінює особливе сяйво».

Якщо ікони для Олексан­дра Ковальчука — хобі, то го­белени — улюблена робо­та. Його килими — тепле, рі­знобарвне диво, на яке хо­четься не тільки дивитися, а ще й доторкнутися як до жи­вої істоти — обережно та ні­жно... Гобелен — результат ве­личезної праці художника, процесу роботи глядач не ба­чить і навіть не здогадуєть­ся, наскільки він складний.

Однією з визначальних рис народного мистецтва з пози­ції сучасності є мотив вічно­го філософського символу — «вазона». Багато років худо­жник розроблює тему найці­кавішого гобелена — «Дерево життя» — картину з вовни, льону та штучного волокна. Закодована у подільському килимі мудрість предків до­водить, що головне вже знай­дено, решта — тільки варіа­ції. Тому автор свідомо від­мовляється від варіативності і майже повністю повторює давній подільський орнамент. Його вазон на білому тлі — це прадавній народний сю­жет, який прийшов до нас із глибини тисячоліть і є але­горією життя. Горщик (або дерево) — алегорія землі, зві­дки починається життя, яке йде до зросту, квітне; потім розпущені квіти і опущені го­лівки — вже до схилу літ; ни­жче рівня землі — потойбіч­не життя. З краю картини проростають дівчинка-квітка і хлопчик-квітка — цикліч­ність життя.

Тож бажаємо Олександру Ковальчуку, аби ниточка його Долі була довгою і яск­равою, а він тішив своїх ша­нувальників новими мистець­кими проектами.

Валентина СТОРОЖУК








Інші Виставки