Данилюк Галина Іванівна

Данилюк Галина Іванівна

Є люди, що про них вже сказано не раз, та все одно слів вдячності не ви­стачає. Шукаєш, як висловити своє захоплення, а всі слова здаються якимись неви­разними і бідними в порівнянні з душевним ба­гатством цієї людини. І все ж таки, я взяла на себе сміливість написати статтю про знану подільську вишивальницю, заслуженого майстра народної творчості України Галину Іванівну Данилюк. Адже в січні 2015 року наша «сива ластівка» від­значила свій славний 75-річний ювілей і святку­вала вона його у колі майстрів та шанувальників, якими є і всі ми – працівники ОЦНТ.

З нагоди славного ювілею Галини Данилюк, наша Світлиця уквітчалася її роботами непе­ревершеної ручної вишивки, і все приміщення ОЦНТ наповнилось світлою енергетикою любові. Як назви робіт, (рушники – «Родовід», «Не­бесний храм», «Берегиня»; панно – «Матінка земля», «Вічна Україна» «Веселкова писанка», картини – «Світове дерево», «Неопалима купи­на», «Із глибини віків») так і їх кольорова гама та орнаментика малюнку, говорять про небайдуже, сповнене любов’ю, серце їх автора. Створюю­чи такі роботи, вишивальниця несе на олтар української культури свою невтомну пра­цю та невичерпну енергію любові.

Народжена в селі Лопатинці Козя­тинського району в 1940 році, ма­ленька Галинка винесла разом з мамою. всі тяготи окупації фа­шистською Німеччиною та голодні післявоєнні років Вже тоді пізнала горе втрати рідних людей, в 1944 році помер брат 15-річний Петро, а в 1949 році, від незагойних ран, осколків у тілі та хвороб пішов з життя батько Іван Петрович, який пройшов всю війну (1941-1945 рр.). Та, пригадуючи дитячі роки, Галина Іванівна більше розповідає про добро, яке вона бачила від людей, про те як в 5-річ­ному віці взяла в руки срібляночку-голочку і міцно тримає її все своє свідоме життя.

Після закінчення семирічки, не маючи мож­ливості навчатися далі, 15-річна Галина поїха­ла до Вінниці, де розпочала свою трудову діяльність в артілі «Художекспорт» (по­тім «Вінничанка») вишивальницею. Згодом закінчила, без відриву від виробництва, Київський технікум легкої промисловості і працю­вала на фабриці «Вінничан­ка» вже творчим майстром, створювала ескізи ма­люнків, що затверджу­вались Художньою радою «Укрху­дожпрому» в Києві і рекомендува­лись до серійного випуску. За роки ро­боти творчим майстром, Галина Іванівна створила дві сотні малюнків, по яким вишивались прекрасні сорочки, скатерки та серветки. Разом з тим Галина Іванівна вела активну громадську ді­яльність на фабриці і двічі обиралась депутатом Вінницької міської Ради (1963 і 1967 роки).

Окрім всіх талантів та професійних досто­їнств, молода майстриня була ще й дуже вродли­вою дівчиною (це видно із фотографій тих часів). Не дивно ж, що вінницький красень, худож­ник-скульптор, автор відомої садово-паркової скульптури (фонтан Вінницького ЦПКіВ ім.Горь­кого) Володимир Данилюк закохався в Галину і попросив стати його дружиною. Я завжди про себе зауважую, з якою неймовірною теплотою Галина Іванівна розповідає про роки, прожиті з чоловіком та про своїх двох діток. «Мої діточки, донечка Людочка і синочок Сергійко – моє серце, мої очі, два крила і моє життя, по якому я парю, та яке Богом надане не мені, а їм» − пише вона в од­ній із своїх книг. З радістю розповідає, як вони з чоловіком знаходили час займатися дітками, хоча обоє мали творчі професії і постійно знаходились в творчих пошуках. Інколи Галина Іванівна не приховує і смутку в очах, адже чоловіка Володи­мира Олексійовича вже більше двадцяти років немає серед живих. На щастя, донька і син, не да­ють їй відчувати себе самотньою, Людмила і Сер­гій платять мамі такою ж турботою і любов’ю.

Початок 90-х – час важких випробовувань. Саме тоді Галина Іванівна втратила чоловіка, тоді ж припинила свою діяльність фабрика «Вінни­чанка», де вона пропрацювала майже 45 років (з одним записом в трудовій книжці). Фабрика була для неї не тільки місцем роботи, а й можливістю реалізовувати свій творчий потенціал. Можли­во хтось другий і опустив би руки після всього, що сталось, але тільки не вона. Галина Данилюк завжди думає про інших і прагне бути корис­ною людям, а не замикається на своїх особи­стих бідах. В ті ж 90-ті вона поступає до Національної спілки майстрів народно­го мистецтва України і при обласному осередку НСМНМУ очолює курси з ручної традиційної вишивки. Вже й важко пригадати скіль­кох дівчат та молодих жі­нок майстриня навчила вишивати улюбленою качалочкою, низзю. штапівкою та інши­ми техніками вишивки. Сьогодні Галина Іванівна пишається тим, що майже всі її учениці стали гарними виши­вальницями і вже самі навчають цьому мистецтву молоде покоління в багатьох куточках нашої області.

Хочеться вклонитися низесенько до ніг майстрині і за ще один неоціненний вне­сок у розвиток традиційної ручної вишивки на Вінниччині. Зокрема, це – восьмиметровий Подільський рушник, автором ескізу якого є Галина Іванівна, а вишивали рушник 45 вишивальниць області під її безпосереднім керівництвом в рам­ках проведення обласної культурно-мистецької акції «Вишивана доля Вінниччини», присвяче­ної 19-ій річниці Незалежності України (2009 р.). Про цю акцію і про рушник з однойменною наз­вою вже було багато написано, тому не буду пов­торюватись. Я тільки хочу додати деякі штрихи до портрету моєї героїні з цієї сторіночки історії її творчого життя. Адже вишивальниці-учасниці акції і досі не можуть забути того священнодій­ства, яким було вишивання рушника «Вишивана доля Вінниччини», що тривало 3 місяці у Світлиці ОЦНТ. Пам’ятаю, Галина Іванівна кожного дня, як турботлива матуся, зустрічала вишивальниць з районів, просила всіх вимити руки (змити з них всяку недобру енергію), перш ніж почати вишивати і, тільки попросивши у Господа благословення, розпочинали роботу. Ав­тор і натхненник, вона розказувала та показувала кожній майстрині – як, де і що робити. А рушник потріб­но було вишивати качалковою (рахунковою) гладдю, якою не всі вишивальниці во­лоділи. Галина Іванівна терпеливо навчала кожну з них перш ніж допустити до рушника, але і це не завжди рятувало його малюнок. Ой, як часто їй приходилось брати рушник додому та ввечері переробляти, але майстриня ніколи нікого не журила, а часто приносила з дому ще й гостинці. То щось із своїх консервацій принесе, то свою неперевершену випіч­ку (трояндочки з корицею). Буває, дякуючи їй за цю смакоту, скажеш: «Галиночко Іванівно, і навіщо ви тратите свої сили і час на все це?». А вона у відпо­відь: «Я стараюсь жити, як моя мама, вона, хто б не за­йшов до хати, запрошувала до столу та частувала всім, що Бог послав». Далі продов­жує розповідати, про те, як мама у війну старалась збе­регти від німців корову, чим спасла від голоду не тільки своїх дітей. «Після уходу німців з села, до нашої хати зайшли два сусідських хлоп­чики і мама налила молока в кружку спершу старшому з них, а менший чекав сво­єї черги з таким жадібним, сповненим голоду поглядом, що я не можу забути тих стражденних очей і понині» – пригадує майстриня.

Добра, щедра, гостин­на, талановита, працьовита, скромна, віддана своїй спра­ві, − ще багато епітетів, слів вдячності та найкращих по­бажань прозвучало на адре­су Галини Іванівни в день її ювілею та відкриття персональної виставки. А майстриня, яка володіє 50-ма техніками вишивки, і сама розробляє орна­ментику, скромно посміхаючись, дарувала висту­паючим свою, тільки що видану, книгу «Неопа­лима купина» і вибачалась перед тими, кому не вистачило.

Мені пощастило. Як ведучій ювілейного ве­чора, Галина Іванівна подарувала мені свою кни­гу-альбом з прекрасними фото-зразками вишивок та світлинами, де знайшлося місце всім, з ким спілкується майстриня. Кожен, хто пе­реглядає цю книгу, не тільки милується фото її робіт, але й диву дається, побачивши у світлинах себе на одному із культурно-мистецьких захо­дів. Ось така вона наша «сива ластівка, сиве сонечко». Її щира, безкорислива любов до людей відзначається в усьому, щоб вона не робила.

Взагалі – це вже друга книга знаної вищивальниці, першу «І на тім рушничко­ві…» (2005 р.) Галина Дани­люк присвятила своїй мамі Анні Онуфріївні. «Моєю першою вчителькою була мама» − пише майстриня – «Мама мене навчила і жити, і Бога любити, і людей пова­жати, і вишивати».

Отак в усьому, як мама, і йде по життю Галина Іва­нівна, прикрашаючи довкола себе життя і своїми прекрасними рушниками, і своєю безкорисливою добротою. Вишиваючи на полотні сповнені висо­кого змісту узори з прадавніми символами і зна­ками, неперевершена майстриня ручної вишивки Галина Іванівна Данилюк просить для всіх людей здоров’я і миру для рідної землі – України.

Любов ГРИЧАНЮК


Виставка у світлиці: Рушникова доля Галини Данилюк








Інші Виставки