Є люди, що про них вже сказано не раз, та все одно слів вдячності не вистачає. Шукаєш, як висловити своє захоплення, а всі слова здаються якимись невиразними і бідними в порівнянні з душевним багатством цієї людини. І все ж таки, я взяла на себе сміливість написати статтю про знану подільську вишивальницю, заслуженого майстра народної творчості України Галину Іванівну Данилюк. Адже в січні 2015 року наша «сива ластівка» відзначила свій славний 75-річний ювілей і святкувала вона його у колі майстрів та шанувальників, якими є і всі ми – працівники ОЦНТ.
З нагоди славного ювілею Галини Данилюк, наша Світлиця уквітчалася її роботами неперевершеної ручної вишивки, і все приміщення ОЦНТ наповнилось світлою енергетикою любові. Як назви робіт, (рушники – «Родовід», «Небесний храм», «Берегиня»; панно – «Матінка земля», «Вічна Україна» «Веселкова писанка», картини – «Світове дерево», «Неопалима купина», «Із глибини віків») так і їх кольорова гама та орнаментика малюнку, говорять про небайдуже, сповнене любов’ю, серце їх автора. Створюючи такі роботи, вишивальниця несе на олтар української культури свою невтомну працю та невичерпну енергію любові.
Народжена в селі Лопатинці Козятинського району в 1940 році, маленька Галинка винесла разом з мамою. всі тяготи окупації фашистською Німеччиною та голодні післявоєнні років Вже тоді пізнала горе втрати рідних людей, в 1944 році помер брат 15-річний Петро, а в 1949 році, від незагойних ран, осколків у тілі та хвороб пішов з життя батько Іван Петрович, який пройшов всю війну (1941-1945 рр.). Та, пригадуючи дитячі роки, Галина Іванівна більше розповідає про добро, яке вона бачила від людей, про те як в 5-річному віці взяла в руки срібляночку-голочку і міцно тримає її все своє свідоме життя.
Після закінчення семирічки, не маючи можливості навчатися далі, 15-річна Галина поїхала до Вінниці, де розпочала свою трудову діяльність в артілі «Художекспорт» (потім «Вінничанка») вишивальницею. Згодом закінчила, без відриву від виробництва, Київський технікум легкої промисловості і працювала на фабриці «Вінничанка» вже творчим майстром, створювала ескізи малюнків, що затверджувались Художньою радою «Укрхудожпрому» в Києві і рекомендувались до серійного випуску. За роки роботи творчим майстром, Галина Іванівна створила дві сотні малюнків, по яким вишивались прекрасні сорочки, скатерки та серветки. Разом з тим Галина Іванівна вела активну громадську діяльність на фабриці і двічі обиралась депутатом Вінницької міської Ради (1963 і 1967 роки).
Окрім всіх талантів та професійних достоїнств, молода майстриня була ще й дуже вродливою дівчиною (це видно із фотографій тих часів). Не дивно ж, що вінницький красень, художник-скульптор, автор відомої садово-паркової скульптури (фонтан Вінницького ЦПКіВ ім.Горького) Володимир Данилюк закохався в Галину і попросив стати його дружиною. Я завжди про себе зауважую, з якою неймовірною теплотою Галина Іванівна розповідає про роки, прожиті з чоловіком та про своїх двох діток. «Мої діточки, донечка Людочка і синочок Сергійко – моє серце, мої очі, два крила і моє життя, по якому я парю, та яке Богом надане не мені, а їм» − пише вона в одній із своїх книг. З радістю розповідає, як вони з чоловіком знаходили час займатися дітками, хоча обоє мали творчі професії і постійно знаходились в творчих пошуках. Інколи Галина Іванівна не приховує і смутку в очах, адже чоловіка Володимира Олексійовича вже більше двадцяти років немає серед живих. На щастя, донька і син, не дають їй відчувати себе самотньою, Людмила і Сергій платять мамі такою ж турботою і любов’ю.
Початок 90-х – час важких випробовувань. Саме тоді Галина Іванівна втратила чоловіка, тоді ж припинила свою діяльність фабрика «Вінничанка», де вона пропрацювала майже 45 років (з одним записом в трудовій книжці). Фабрика була для неї не тільки місцем роботи, а й можливістю реалізовувати свій творчий потенціал. Можливо хтось другий і опустив би руки після всього, що сталось, але тільки не вона. Галина Данилюк завжди думає про інших і прагне бути корисною людям, а не замикається на своїх особистих бідах. В ті ж 90-ті вона поступає до Національної спілки майстрів народного мистецтва України і при обласному осередку НСМНМУ очолює курси з ручної традиційної вишивки. Вже й важко пригадати скількох дівчат та молодих жінок майстриня навчила вишивати улюбленою качалочкою, низзю. штапівкою та іншими техніками вишивки. Сьогодні Галина Іванівна пишається тим, що майже всі її учениці стали гарними вишивальницями і вже самі навчають цьому мистецтву молоде покоління в багатьох куточках нашої області.
Хочеться вклонитися низесенько до ніг майстрині і за ще один неоціненний внесок у розвиток традиційної ручної вишивки на Вінниччині. Зокрема, це – восьмиметровий Подільський рушник, автором ескізу якого є Галина Іванівна, а вишивали рушник 45 вишивальниць області під її безпосереднім керівництвом в рамках проведення обласної культурно-мистецької акції «Вишивана доля Вінниччини», присвяченої 19-ій річниці Незалежності України (2009 р.). Про цю акцію і про рушник з однойменною назвою вже було багато написано, тому не буду повторюватись. Я тільки хочу додати деякі штрихи до портрету моєї героїні з цієї сторіночки історії її творчого життя. Адже вишивальниці-учасниці акції і досі не можуть забути того священнодійства, яким було вишивання рушника «Вишивана доля Вінниччини», що тривало 3 місяці у Світлиці ОЦНТ. Пам’ятаю, Галина Іванівна кожного дня, як турботлива матуся, зустрічала вишивальниць з районів, просила всіх вимити руки (змити з них всяку недобру енергію), перш ніж почати вишивати і, тільки попросивши у Господа благословення, розпочинали роботу. Автор і натхненник, вона розказувала та показувала кожній майстрині – як, де і що робити. А рушник потрібно було вишивати качалковою (рахунковою) гладдю, якою не всі вишивальниці володіли. Галина Іванівна терпеливо навчала кожну з них перш ніж допустити до рушника, але і це не завжди рятувало його малюнок. Ой, як часто їй приходилось брати рушник додому та ввечері переробляти, але майстриня ніколи нікого не журила, а часто приносила з дому ще й гостинці. То щось із своїх консервацій принесе, то свою неперевершену випічку (трояндочки з корицею). Буває, дякуючи їй за цю смакоту, скажеш: «Галиночко Іванівно, і навіщо ви тратите свої сили і час на все це?». А вона у відповідь: «Я стараюсь жити, як моя мама, вона, хто б не зайшов до хати, запрошувала до столу та частувала всім, що Бог послав». Далі продовжує розповідати, про те, як мама у війну старалась зберегти від німців корову, чим спасла від голоду не тільки своїх дітей. «Після уходу німців з села, до нашої хати зайшли два сусідських хлопчики і мама налила молока в кружку спершу старшому з них, а менший чекав своєї черги з таким жадібним, сповненим голоду поглядом, що я не можу забути тих стражденних очей і понині» – пригадує майстриня.
Добра, щедра, гостинна, талановита, працьовита, скромна, віддана своїй справі, − ще багато епітетів, слів вдячності та найкращих побажань прозвучало на адресу Галини Іванівни в день її ювілею та відкриття персональної виставки. А майстриня, яка володіє 50-ма техніками вишивки, і сама розробляє орнаментику, скромно посміхаючись, дарувала виступаючим свою, тільки що видану, книгу «Неопалима купина» і вибачалась перед тими, кому не вистачило.
Мені пощастило. Як ведучій ювілейного вечора, Галина Іванівна подарувала мені свою книгу-альбом з прекрасними фото-зразками вишивок та світлинами, де знайшлося місце всім, з ким спілкується майстриня. Кожен, хто переглядає цю книгу, не тільки милується фото її робіт, але й диву дається, побачивши у світлинах себе на одному із культурно-мистецьких заходів. Ось така вона наша «сива ластівка, сиве сонечко». Її щира, безкорислива любов до людей відзначається в усьому, щоб вона не робила.
Взагалі – це вже друга книга знаної вищивальниці, першу «І на тім рушничкові…» (2005 р.) Галина Данилюк присвятила своїй мамі Анні Онуфріївні. «Моєю першою вчителькою була мама» − пише майстриня – «Мама мене навчила і жити, і Бога любити, і людей поважати, і вишивати».
Отак в усьому, як мама, і йде по життю Галина Іванівна, прикрашаючи довкола себе життя і своїми прекрасними рушниками, і своєю безкорисливою добротою. Вишиваючи на полотні сповнені високого змісту узори з прадавніми символами і знаками, неперевершена майстриня ручної вишивки Галина Іванівна Данилюк просить для всіх людей здоров’я і миру для рідної землі – України.
Любов ГРИЧАНЮК