Альошкін Олексій Михайлович та Людмила Сафоніва

Альошкін Олексій Михайлович та Людмила Сафоніва

«Ми тут просто бережемо святе місце» , - cказав мені якось мимохідь у розмові Олексій Альошкін.

І справді, щойно потрапивши в село Букатинку (яке раніше звалося Богатинкою – чи то від слова «багата», чи, ймовірніше, це – «Божа хатинка», «Боже місце»), де живе родина скульпторів Альошкіних (подружжя Олексій та Людмила і п’ятеро дітей, що вже розлетілися по світу: Петро, Дарина, Олексій, Ганна та Михайло) відчуваєш: це місце - обране...

...1980 року в Букатинку приїхала молода пара - Олексій і Людмила, оселилися в старій хатині, народили сина Петра і почали тесати камінь. Тільки Божий промисел міг так скерувати людські долі, щоб вони «за власним бажанням» виконали його волю.

Людмила називає Букатинку батьківщиною, хоча народилася і виросла у Мінську. Але саме з Букатинки родом її батько, бабуся, прабабуся. Змалечку її привозили на літо в село. «Тут я купалася в річці, ходила в ліс, малювала, вирізана з бабусею паперові квіти — згадує Людмила. - Я була міською дитиною, але в селі мені було вільніше. Тут така природа, стільки сонця, стільки неба! Я бачила як працюють каменотеси, весь час чула з лісу звук молоточків «тук-тук-тук». Коли приїжджала в Букатинку, сиділа над річкою малювала траву листочки метелики. Я більше любила розмовляти з природою, ніж з людьми. Пізніше помічала за собою, що починаю любити місцевих жителів. Мені подобаюся спостерігати, як вони займаються городами. Я заздрила цим людям, що вони тут живуть. Весь час хотіла побачити, як тут взимку, який у них сніг.»

Тим часом у Луганську підростав хлопчик Альоша (народився 5 січня 1957 року). Його часто відвозили в село Вяжи Орловської області, рідне село батька Олексія. Серед найприємніших згадок про дитинство - річка Зуша та поклади білого каменю біля села. Коли Олексію було 7 років, родина переїхала до Києва. В селі він бував все рідше, але береги тієї річки ще не раз йому снилися. Пізніше, навчаючись в Київському державному художньому інституті на факультеті скульптури, Олексій не раз думав поїхати у Вяжи попрацювати з тим білим каменем. Та це були просто думки. Аж допоки одного разу йому не приснився янгол. «Олексій, їдь в село» - сказав янгол і почав відходити. «Надовго?» - запитав здивований Олексій. Янгол повернувся і трохи невдоволено сказав: «Хіба ти сам не знаєш?» Цей сон вразив юнака і став уроком на все життя: «Завжди треба самому знати, що робити в своєму житті.» Батьки Люди Сафонової (дівоче прізвище) після навчання в Чернівецькому ремісничому училищі поїхали за направленням працювати на завод архітектурної кераміки в Мінську, займалися ліпниною, яка і зараз прикрашає будинки на центральних вулицях білоруської столиці. Пізніше мама стала директором заводу, і донька часто прибігала до неї на роботу. Тут вона не раз бачила, як працюють художники як роблять шамотну глину, як її випалюють у великих промислових печах. Це дійство її заворожувало. Тож не дивно, що Люда пішла навчатися на факультет декоративно-прикладного мистецтва Білоруського державного театрально-художнього інституту. А на практику поїхала до Коростенецького заводу фарфорових виробів.

Сюди ж, на цей завод, єдиний з усього свого курсу, за порадою батька (а насправді, за Божим промислом) приїхав на практику Олексій. Отак і зустрілися майбутні хранителі букатинських оберегів. Цікаво зараз слухати їхні спогади, знаючи, що заплановане - сталося. «Вона була така незвична», - згадує Альошкін, — «Підстрижена «під нуль», а це ж 78 рік! В брюках, коли всі носили спідниці. Така серйозна - хлопці нехай навіть не підходять, тільки творчість її цікавила. Ну і, звичайно, на неї всі відразу звертали увагу і я також.» Познайомилися, почали спілкуватися. Олексій, як майбутній скульптор, цікавився скульптурою, каменем, і тут Люда йому каже: «А в нас в селі каменотеси працюють, а в музеях баби стоять, вибиті з пісковику». «Не може цього бути, - думав Олексій, - Які каменотеси? Які скульптури в Україні? Нас вчили, що є грецька скульптура, італійська... aлe українська?

Одним словом, не дуже їй повірив, зате погодився поїхати в Букатинку, пересвідчитися на власні очі, а заодно і у Вінницю в музей - подивитися на кам’яну бабу. Можна тільки уявити враження молодого хлопця, вивченого на канонах соцреалізму, коли він побачив те, про що вперто мовчали всі академічні підручники.

«Ми приїхали в Букатинку, - згадує Людмила, - і Олексій познайомився з каменотесами, яких тоді ще чоловік 11 було, вони робили хрести, борти, у 1978 році ще робили скульптуру. Олексій спробував сам обробляти камінь. Побачив, що є традиція створення кам'яних хрестів, скульптури на цвинтарях. Ми обходили стільки цвинтарів! — все фотографували. Я бачила, як йому це все сподобалося, як він відчув Букатинку. Він не поверховий — глибокий, любив ходити, подорожувати. Працював з каменем, не боявся труднощів. Полюбив це село, як я любила. А це було дуже важливо для мене».

Через три місяці вони одружилися. Олексій перевівся на навчання у Мінськ. Мали квартиру на 8-му поверсі, свої скульптури складали на балконі. Людмила вже чекала на дитину і, як кожна жінка, думала про майбутнє нове життя, що ніяк не уявлялося їй в місті. «Всі ці тематичні виставки, заздрість, ці квартири - це щось не те. Хотілося дати дітям відчуття землі, свого початку, істини»

«А чи не переїхати нам у Букатинку назовсім?» - запитала одного дня чоловіка. Кілька днів пройшли в роздумах, а через місяць вони вже були у селі. Батьки з обох сторін були в розпачі. Яке село? Квартири у Мінську і у Києві, можливості для професійного зростання. Людмилу чекали в Мінську, на фарфоровому заводі. Олексія вчив і підтримував сам видатний скульптор Бородай, прогнозуючи йому велике майбутнє, визнання, майстерню в центрі Києва, серйозні замовлення. Батько Олексія, високопосадовець Ради міністрів України, намагався відговорити сина.

Але Букатинка виявилася сільнішою за них усіх. Букатинка дарувала свободу, а що може бути кращим? Що може бути важливішим для творчих людей? Мабуть тоді витримавши тиск рідних, суспільної думки, вони отримали право бути справжніми - рідкісний дар сучасному житті.

Спочатку подружжя жило в старій хаті, що вже в землю майже опустилася. Потім, коли батьки зрозуміли, що діти не бавляться, допомогли їм побудувати двоповерховий будинок, в якому 2-й поверх створювався спеціально для книг - щоб – не відсиріли, щоб діти не порвали. Воду носил з криниці біля річки. Пелюшки прали в Мурафі. Тяжко було, але не жалілися. Побут не псував їхні стосунки. «З милим рай в шалаші» - це про них. Краса природи, спокій, можливість бути наодинці з собою, займатися улюбленою - справою - сторицею покривали все.

«Де більше свободи? в місті чи в селі?, - запитує Альошкін, - «Мені часто кажуть: «Я б поїхав в село якби там були умови.» Які - умови? Хіба ми за умовами їхали ? Ми їхали творити. Для творчості умови не потрібні Творчість - це духовне».

Коли по сусідству продавали старі хатинки, що вже лишилися без господарів, вони купували їх і перетворювали на музеї. Тут є хатка, де займаються театром тіней і малюють піском на склі. Є музей гончарства з сотнями глечиків, барилець і куманців, зібраних в походах по Придністров’ю. Є музей старожитностей з розписаною піччю і золотистими «павуками» над нею. Є хатка з роботами їхньої родини: камінь, дерево, глина, писанки, живопис, графіка.... Всередині ці всі хатинки встелені запашним сіном, зовні розписані казковими русалками, трипільськими колами, подільськими вазонами. А скільки цікавого про кожну річ розкажуть їхні господарі!

Були основоположниками планерів каменотесів, які згодом переросли у щорічне свято «Подільський оберіг». А кожного дня більше 30 років вони працюють в школі. Протягом 10 років з дня у день ходили полем в сусіднє село Вила Ярузькі за 4 км в школу. І в Бандишивці 10 років викладали. В Букатинці лише в 1993 році школу відкрили. Людмила досьогодні там працює. Вони читали малювання, креслення, історію, а заодно розповідали дітям легенди Букатинки, вчили робити ляльки-мотанки, писати писанки, ліпити з глини, різати витинанки.

А ще ж і своїх п’ятеро дітей! Можна тільки порадіти за них і усіх тих малеч, яким в дитинстві пощастило спілкуватися з родиною Альошкіних. їхня творча фантазія, щирість і любов до дітлахів притягує малечу з усіх кутків Букатинки і з сусідніх сіл.

А скільки скульптур ними зроблено! Сотні! По всій Україні стоять оберегами. Вони завжди творили так, як відчували. Їхні пам’ятники часто з’являлися набагато раніше, ніж суспільство доростало до них. До багатьох і зараз ще не готове. Але вони лишаються вірними собі. І що цікаво, більшість робіт Олексій і Людмила створюють разом, в парі. Олексій часто починає роботу, бо жінці це тяжко фізично. «Я роботу почав і мені достатньо. Я вже все бачу, - каже Олексій, — А жінка доводить , загладжує, доробляє. Як і в житті - чоловік закладає духовну основу, жінка - матеріально втілює.»

Навіть просто спілкування з цими чудовими людьми очищує. Їхні слова, такі прості на перший погляд, відразу торкаються душі, серця, змушують задуматися. Мабуть тому, що кожна їхня думка - це їхня думка:

Людські погіяди формують життя 
Мудра людина звертає увагу на те, що об’єднує, а не роз`єднує
Про почуття не говорять
Митець, це той, хто ловить мить
Скульптура - це любов, але вона мовчить, тому й про любов треба мовчати Спасіння - в творчості
Дух камінь точить, він може все. Було б тільки бажання
До роботи треба бути духовно готовим
Чашу свого життя треба наливати по вінця і випивати до дна
Якщо тебе хтось «штовхає», «б’є», ображає, то це Господь посилає сили, щоб ти рухався далі
Душі своїй не дозволяй лінуватися
Нечистий спокушає, підштовхує емоціями, тисне. Ангел підказує просто: хочеш роби, а хочеш - не роби
Найголовніший інструмент - це дух, який через серце веде руку
Вчителями мають бути чужі люди
Чоловік стверджуй духовне, жінка - матеріальне
Тільки митці та діти бачать, що король - голий

це лише кілька висловів, що я встигла записати, спілкуючись з Альошкіними. І це не відібрані навмисне фрази, не категоричні ствердження, а так, якісь думки у розмові.

Але, щоб так мислити, потрібно вміти мислити взагалі! Постійно серед телевізорів і комп’ютерів, серед людей і щоденної метушні ми перестаємо чути себе. Термінове, тимчасове, сьогоденне стає головним.

А є люди, що живуть вічним. Вічність вливається в їхні душі щодня: коли вони вітаються зранку з сонцем, яке велично підіймається над лісом, коли вмиваються росою, яка діамантами переливається на кожній травинці, коли купаються у річці під пильним оком Дідо, коли торкаються рукою каменя, що тисячі роки чекав на цю зустріч, коли йдуть полиновими стежками по давній букатинській землі, коли знаходять давні черепки, саджаючи город, коли дивляться в прекрасну прірву з висоти еолових стовпів, коли заглядають в чисті дитячі душі, коли опускаються в глибокі печери, щоб побути наодинці з собою, коли слухають давню легенду від сивого майстра, коли дивляться на безкрає зоряне небо, коли виграють в дуеті найкращу музику букатинських схилів «тук-тук-тук». А головне, що найбільше щастя для цих людей - поділитися вічністю з нами!

Наталя СЕНТЕМОН


Виставка у світлиці: Персональна виставка творчої родини Альошкіних








Інші Виставки